Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

...Вирішив втопитися? Ха! Чудова ідея! А ще по морді отримати не хочеш?

Він пристально оглядає її тіло. Воно ж, мабуть, спокусливе, чи не так? Цікаво, що на дотик нагадує її шкіра? Він може дати одну руку на відтин, якщо вона виявиться не оксамитовою.

...Якщо ти вже намірився покінчити з життям – будь ласка! Тільки знай: так ти будеш нагородженим славою боягуза. Посмертно!..

Вона нагинається до нього. Перші дві секунди він заглядає їй в декольте, а вже потім і в лице. ,,Все буде добре,” – шепоче вона йому. ,,Я знаю,” – відповідає.

...Хіба ж ти цього не розумієш?..

Вона гладить його рукою по чолі, мов маленьке кошеня.

...Затямив? – добила Емона.

Слухай, може досить? – жалісливо мовила Христина. – Подивись на нього: йому і так погано.

Це його проблеми.

Емона нагинається над ним.

Думати треба перед тим, як щось робити!

І її фізіономія зникає з його поля зору.

Христина піднімається і також зникає. ,,Стій! Куди ж ти? Куди?” Він перевертається на спину і спостерігає, як вона підходить до Емона й вони про щось перемовляються. Про що – не розібрати. От тільки Емона кинула на нього косий погляд і зітхнула. Потім підійшла, стала над ним і спитала суворим тоном:

Лежатимеш чи підеш?

Лежатиму – відповів він з невпевненістю в голосі.

Вона сіла на землю. Христина наблизилась і лягла по іншу сторону від нього. За тим опустилась і Емона.

Він почувався в’язнем, за яким наглядають дві тюремщиці, слідкують, щоб він не втік, не намагався знову втопитись... ,,Ну-ну, дарма тільки перестраховуєтесь: якби я дійсно хотів померти, ви б мене ніколи не зупинили.”

Голова поволі провітрювалась...

Я не знаю, як це сталось, – говорив Чорний Ворон, тягнучись нервовими пальцями за сигаретою. – Я й зараз мало що розумію... Чи було мені страшно? Звісно. Але, в деякій мірі, мені було абсолютно байдуже, що зі мною буде – я просто плив за течією. Будь, що буде! Я тут ні до чого...

Дівчата дивились, як він намагається вибити з запальнички вогонь, а потім як він прикурював з третьої спроби. Ніхто не змушував його говорити – він сам почав раптом обговорювати це з ними, принаймні, він так думав, а вони просто були поруч, мовчки слухали його розповідь. Він повільно затягнувся і так само повільно видихнув хмарку диму. Втупився в небо. Навіщо? Вони однаково не бачать його очей.

Ми багато чого пережили. Я знав його майже все своє життя. Ріднішого за нього не було нікого... Він піклувався про мене, як про молодшого брата, а я не цінував. Тепер пізно... Колись ми залишились вдвох, два ідіота проти цілого світу. Тоді він здавався нам не таким великим. Все було проти нас і тоді ми пообіцяли не зраджувати себе й один одного. Досі тримали слово... Я не хотів його вбивати. Не пам’ятаю, чому вбив. Зрештою, краще від мене, ніж від когось іншого... Він простить мені, простить... Трауру я не носитиму. Він і сам не любив ці траури, говорив, що ну то й що? Життя йде далі. Якщо зациклюватись на смерті, довго не проживеш. Він був неосвіченим і дурним – це правда, – але інколи в дечому він мав рацію. Тож все, я оголошую, щоб ми зараз просто помовчали і забули, як сон позаминулої ночі... І продовжували жити.

Десь в глибинах суворих шаф на самому дні стоять старі ботинки. В них зношена підошва, брудні розтягнуті шнурки, від них відірвалась якась заклепка чи розірвалась підстилка. Дивишся на них і думаєш: ну й навіщо вони мені? А поруч на видноті стоять куплені тиждень назад нові черевики, начищені, лаковані, блискучі і від них не пахне запітнілими ногами. Але вони натирають! І від кожного кроку хочеться кричати. Люди, допоможіть хто-небудь!!! В результаті ходиш з пластиром, що перекриває прохід кисню до шкіри і від того вона становиться тонкою, покривається пухирцями, маленькими ранками... Стоїш і дивишся на ботинки. Скільки вже їм? П’ять? Шість? Чи може вони залишились ще з минулого сторіччя? Вони вийшли з моди і навряд чи взагалі туди входили, вони кинуті й непотрібні, їхнє місце на смітнику. Чому вони досі тут? Береш і йдеш їх викидати, зупиняєшся, стоячи однією ногою на порозі, розумієш, що босий. Взуття знаходиться за два кроки, проте лінь розвертатися. Взуваєш старі ботинки. Йдеш по вулиці і не відчуваєш, що взутий. Раптом з’являються сили й хочеться бігти... за морозивом. Байдуже, що вони розвалюються на очах і промокають від найменшої калюжі – так навіть краще.

По цій же дорозі проїжджає автомобіль. З нього висаджуються троє незнайомців: двоє дівчат та один хлопець. Після того, як вони ступили на землю, де ще зовсім недавно ступали облізлі ботинки, автомобіль розвернувся й поїхав геть. А ті троє так і залишились стовбичити посеред дороги.