Настя Абламська - По струні. vol.1 Початок піднесення

Ноги самі принесли його сюди. З того моменту, коли він був тут востаннє нічого не змінилося: та сама берізка, той самий кривий і згорблений пеньок, те саме тіло...

Хлопець вибрав місце і почав копати. Довго копав, тричі робив перекур, знову копав. Ставало дедалі холодніше, проте по чолу тік піт. Відчувши, що більше не залишилось сил гребтися в землі, він відклав копаницю, пересунув бездушну плоть, вкинув у щойно вириту могилу і швидко присипав землею. Біля голови поставив більш-менш пристойний камінь, щоб знати, де зроблено поховання, а на горбу маленькими камінчиками виклав хрест – щоб розуміти, хто тут похований.

І тоді по спині пошкрібся справжній холод. Він розвів багаття і байдуже спостерігав за ним. Йому це щось нагадувала, проте він не хотів згадувати, що саме. Ті спогади були надто болючими, щоб про них часто думати. Майже, як ці...

Зараз ти сердишся на мене, – говорив він. – Не старайся заперечувати – я знаю, що сердишся. Тобі, скоріше за все, погано чути мене крізь товстий шар землі над тобою, який заклав тобі вуха і порвав барабанну перетинку, проте я буду сподіватися, що ти мене все ж чуєш. Ти цього не очікував? Авжеж. Я також. Але це сталось. Ненавмисно... Не віриш? І я. Справа в тому, що ти не можеш мені не вірити, тому якщо я так говорю, значить це так, хоча ми обоє знаємо, що це цілковита брехня. Так було завжди: ми довіряли одне одному, байдуже, правду казали чи ні. Я розумів тебе з півслова, а ти міг виразити мою думку точніше, ніж це робив я. Ми настільки звикли до нашого тісного товариства, що вже не зважали на образи, які підкидали одне одному по черзі, на докори сумління щодо дрібничок і на всяку всячину, щоб слугувало причиною для сварок. Не знаю як ти, а я відчував якусь ідилію... таке собі ідеальне подружжя. Чесно кажучи, якби ти народився дівчиною, я б з тобою одружився. А взагалі не знаю, як би я прожив своє життя без твоєї допомоги. От сиджу і думаю: як же я тепер без тебе? Повернуся додому, а там пусто й тихо. І ще одну кімнату доведеться заперти на замок. Ти ж пам’ятаєш, хто жив у тій, іншій кімнаті? Досі дивуюся, як ти того нелегкого дня додумався поселитися в мене. Мабуть, це було невипадково. Я ж міг би вбити себе, а ти слідкував, аби я тихенько не розкрив собі вени. Хочеш таємницю? Будь у мене ніж, я, не задумуючись, зробив би це зараз. Звісно, можна і гілкою, проте це довго, а я хочу відразу, одним помахом, щоб бризнула кров, мене струсонуло і я впав замертво. Хочу вмерти швидко, як ти... Та, видно, не судилось. Але я мучусь від такого життя! Мучився тоді і мучусь зараз. Тепер я ненавиджу свої руки – на них забагато чужої крові. І я... – на очі накочували сльози. – Мені байдуже, що ти на це думаєш. Вкінці-кінців, я маю право поплакати хоч раз. Без схлипувань, просто сльози. До цього я ніколи не знав, які вони на смак, а зараз відчуваю, що мої губи солоні. Почуваюсь ідіотом, що аж коли дізнався про це. Шкода тільки, що ти не встиг.

Полум’я почало затухати і він підкинув туди трішки сухих гілок. Потім витер рукою собі під очима.

Пробач мені мій егоїзм, пробач мою безвідповідальність, пробач, пробач...

Він зігнувся і накрив голову руками, кілька разів повторивши останні слова. Коли ж розігнувся, полум’я вже починало тліти. Він знову підкинув сухе гілляччя.

Прямокутна кімната. Напівтемрява. Квадратне вікно в кінці цього ,,пеналу”. Замість картин – дзеркала. Канделябр на столі. На каміні японська банка з порохом колишнього друга... чи ворога. Не важливо. Біля вікна стоїть чоловік – полковник. Він дивиться як сад вкривається снігом.

Релаксує, релаксує, релаксує...

До кімнати вривається молодик зі світлим пушком над губою. Судячи по одягу, він гусар.

Стій де стоїш, – наказав суворий чоловік, не даючи тому добігти до середини (він завжди любив середину).

Здоров’я бажаю, товаришу полковник! – проторохтів гусар.

Руку до пустої голови не прикладають.

Винен. Дозвольте...

Ні.

Я все таки...

А ти спробуй.

Думаєте, не посмію?

Здивуй мене.

Гусар глянув в одне дзеркало. Усміхнувся і від того ж таки здригнувся.

Не кривляйся.

Як ви дізнались? Ви ж стоїте спиною до мене!

Запам’ятай, салаго, на все життя: у справжнього офіцера всевидяче третє око знаходиться на...

Потилиці?

На задниці!

Так от чому ви ніколи не сідаєте.

З чим прийшов?

Та просто так... поговорити про те, про се...

Я тобі що баба якась?

Ні, товаришу полковник! Хоча вам би підійшов жіночий образ...

Не підлещуйся.

Вибачте! В мене скопилось забагато сперми в стегнах і, схоже, вже підходить до мозку.