Люко Дашвар - РАЙ.центр

Макс притулився до зачинених дверей, тоскно подивився на Гоцика.

— Ну… Прощавай! — сказав Гоцик і пішов геть.

Максу — темно. Мама з тими голками і Токо Моно, батько і не збирався Любу шукати, ще й цей міцний хлопець з очами-совістю. Чому ніхто не спитає, як Максові?

— І куди? — крикнув Гоцику вслід.

— Попірнаю біля мосту…

Макс вкотре за сьогодні йшов услід за Гоциком. Пірнати? Хоч потонути. Любо, Любо… Де ти, дівчинко? Невже більше ніколи… Мобільний дістав. Знову не відповідає батько. Рома? Рома! Він лікаря кудись повіз… Треба сказати йому — вже досить, відпустіть людину додому, Макс сам сьогодні признався Любину приятелю — вона загинула через нього… І коли сказав це вголос, врешті зрозумів — так і є. Який сенс далі приховувати правду? Він пірнатиме з Гоциком до упаду, а потім піде до міліції і напише заяву. Щоб шукали… Гоцик сказав: «Мені треба побачити її». Максу теж — так треба… Побачити на власні очі, що… пішла. Вибачитися… Не подумки. Не на відстані… Прошепотіти у заплющені очі. Максу теж так треба побачити Любу. Шиллєру так і не зателефонував.

До пізнього вечора відпочивальники на Трухановому острові зацікавлено спостерігали за двома хлопцями, що роздяглися на березі і пірнали під пішохідним мостом, аж поки, напівживі від утоми, не виповзли на пісок і не попадали.

— Зовсім нічого не видно, — прошепотів Гоцик. — На сьогодні — все.

— Завтра… З ранку… — закашлявся Макс.

— Додому не підеш?

— Тут буду.

— Добре, — погодився Гоцик. — Я додому змотаюся і повернуся. Хавки візьму і Макарові скажу… Про Любу.

З годину по темному плентався до Костянтинівської — автопілот, очі долу, думки окремими чорними стелами. Метросексуал — так нічого… Наша людина. Та й те — хіба Люба абияке падло полюбила б? Нормальний чувак. Шкода, що тільки-но познайомилися. Якби раніше — може, Гоцик не дивився б так підозріло Любі у спину і вона не відчувала б Гоциків погляд спиною… І не… Точно! Він, Гоцик, винен. Не відпустив поглядом. І той погляд, мабуть, підштовхнув Любу…

Врешті вдома. Увімкнув світло і завмер. У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській — здичавілий сад: старі яблуні з покрученими стовбурами розкидали руки-гілки на всі боки; яблука дозрівають, падають і гниють на землі, збирають комах, їжаків і забуття… Гоцик вразився перемінам, що сталися тут так миттєво і так незворотно. Пройшов по кімнатці — дошки риплять. А… рипіли? До вікна — геть непрозоре, наче за вікном суцільний туман. Поглядом по кімнатці — таке все старе, убоге та сирітське. І вони отут утрьох раділи?

— Макаре! — гукнув просто так. Не сліпий, бачить — нема Макара.

Підійшов до шафи, відчинив — Макарова полиця порожня. Може, у сумку речі поскладав? І сумки нема. Ну, тоді останній аргумент! Зубну щітку залишив? Гоцик пішов до крихітної ванної кімнатки, глянув у пластянку, де зберігалися зубні щітки.

— Ну… Давай, суко, не сумуй… — прошепотів. На двадцяти семи метрах скромної оселі на Костянтинівській космосу більше не було. Гнилі яблука під ногами.

Обережно, ніби і дійсно бачив їх на підлозі, Гоцик пішов до дверей. Згадав про Любу. Повернувся, ніби треба було терміново перевірити і Любині речі. А раптом… Раптом прилетіла звідкілясь, речі докупи зібрала, у рюкзак і «Прощавайте, голото!»? Акуратно складені Любині речі лежали у шафі. Гоцик обережно торкнувся долонею стосику випрасуваних футболок.

— Повернуся, — прошепотів. І пішов геть.

На Труханів острів прийшов із пакетом харчу.

— Їж, — сказав Максу. — Завтра сили знадобляться…

Розпалили багаття. Чорна ніч, білий пісок, червоне полум'я. Три чисті кольори не змішувалися, неслися вгору за течією, до межиріччя Дніпра і Десни.

— Все рухнуло, — почав Макс. — Раніше я чітко знав, чого хочу від життя і як досягатиму цього, а тепер… Тепер у цьому нічному вогнищі більше сенсу, ніж у всьому попередньому житті.

— І чого ти хотів від життя? — спитав Гоцик.

— Простих речей. Працювати. Стати успішним. Заробити грошей, купити квартиру…

— Ще одну?

Макс сумно посміхнувся.

— Діти заможних батьків так само мріють бути самостійними. Завдяки власним мізкам. Коли батьки дають тобі гарну освіту — це нормально. А коли у двадцять чотири роки ти отримуєш від них квартиру — це вже ляпас. Більшість моїх друзів… Теж із заможних родин… Вони орендують квартири, щоб не залежати від батьківських грошей. Самостійно заробляють. Це нормально.

— А я… філологом буду, — раптом зітхнув Гоцик. — Отака фіґня!