Люко Дашвар - РАЙ.центр

— Виходу нема, — розстроївся. Озирається. — Нічого… Якось проб'ємося.

— Я так собі міркую, куме Свиря, лети за іродом услід. — Микишка задумливо подивився на Свирю.

— Я? Чому я?

— Бо у тебе Божий дар. Розвідай, куди подався, що замислив, і щоби кожне слово розчув. А я поки Івана Степановича попильную.

Свиря з повагою на Микишку — ох і розумний. Мабуть, коли Свиря куму голову готувався відтяти, щось у кумовій голові перекрутилося і тепер він, як той характерник. Аж страх бере. Свиря перехрестився і пішов на замкнені двері. Пройшов крізь них, озирнувся — рятуй мою душу! І де це він? Усе гуде, бухає, світиться! Дівки голі біля блискучих металевих списів у пекло заманюють, а люди — не жахаються, не тікають. Сміються, до грішниць тягнуться, горілку луплять, деякі по кутках хроплять, інші смикаються посеред зали, а до дверей з дивним написом «WC» Рома Шиллєр пробирається.

Свиря ускочив до чоловічого туалету саме в ту мить, коли Рома Шиллєр — руки догори, винувата посмішка — задкував з ватерклозету.

— Нема проблем, нема проблем, — двом міцним хлопцям з кам'яними обличчями, що стояли над нерухомим скривавленим чоловіком на підлозі. — Сам такий: справи у першу чергу.

Шиллєр вискочив з туалету. Свиря на мить затримався — таки пекло, а отут кати грішникам литий свинець у горлянку заливають. Цікавість під ребра — хвильку глянути та далі за тим Шиллєром.

— Благаю… Тільки не бийте… — проскиглив з підлоги побитий хлопець, притис до грудей червоні від крові руки. — Вона… Вона сказала, що дівчина шантажувала її.

— Чим?

— Погрожувала розповісти чоловіку, що пані Женя… Що ми з нею…

Хлопці з кам'яними обличчями перезирнулися. Один криво всміхнувся.

— Ну… І як тобі Сердюкова свиня?

— Про це теж треба говорити? — жахнувся чоловік на підлозі. — Благаю! Відпустіть. Я — відома людина. Я — кутюр'є. Токо Моно. Вам це не минеться. Я… скаржитимуся!

Свиря звів брову — он як! Певно, кати тільки на початках, а в нього часу нема. Зітхнув розчаровано, хотів катів попросити, аби показали, де вони цеберко з литим свинцем тримають, аби заради інтересу на нього глянути, та хлопці з кам'яними обличчями не бачили Свирю. Плюнув на підлогу з прикрості, побіг Шиллєра наздоганяти. Не присів. Опівночі Рома Шиллєр вскочив в автівку і прошепотів сам собі азартно:

— Що, Сердюче, скучив?

Свирі — очі на лоба. До Сердюка їдуть? Оце діло! Врешті побачить товариша, чи нащадка його славного. Врешті запитає, а що в Україні за мряка така? Землі зібрали, а людей погубили? Чи як?

Тієї ночі біля вогнища серед білих беріз грілася Люба, біля червоних язиків полум'я на Трухановому острові мовчали кожен про своє Макс і Гоцик, дядько в розкішному кабінеті затуляв вуха, аби не чути музики та хмільного вереску з клубу, а у домашньому кабінеті Володимира Гнатовича Сердюка ніяковів і нічого не міг з тим вдіяти взагалі-то небоязкий Дорошенків сердюк Свиря.

Розхвилювався через край. Готувався товаришу в обійми кинутися, признатися: однієї крові, може, трясця матері, Сердюк прямий нащадок його. Чи кума Микишки, чи когось з інших достойників. Оце би сіли поруч, обнялися. Сердюк би бабів та дідів згадав, а Свиря жінку свою, сина… Оце би десь, певно, обов'язково перетнулися. Та похмурий напружений чоловік із сивими скронями нервово ходив кабінетом повз Свирю, кидав уважним оком на Рому Шиллєра, що сидів у кріслі, — не бачив Свирю. Не бачив. І це геть прибило славного вояку.

Розстроївся. Посеред кабінету на підлозі влаштувався нахабно — хай би, проклятого чорта браття, вічно у пеклі горіли, щоби так сердюка без шабель розшматувати. Крізь нього дивився Рома Шиллєр, крізь нього ходив Володимир Гнатович, і, коли вкотре ступив на підлогу в тому місці, де сидів Свиря, той ухопив його за ногу.

— Так ти теж злодіюка, гаспида онук?! — із викликом.

Сердюк перечепився і ледь утримався на ногах.

— Володимире Гнатовичу, заспокойтеся! Сядьте. У ногах правди нема, — Рома ввічливо.

Сердюк упав на шкіряний диван, а Свиря зметикував: може, Сердюк не бачить його через Рому Шиллєра? Затуляє, плюгавче, товаришу очі, ворожить, мабуть, щоби все, крім чесної правди, бачив.

Зрадів — не тільки Микишка розумом славний. Він — теж. З підлоги підскочив, біля вікна став, насторожився: кум казав, щоби жодного слова не пропустив…

— Ні, Володимире Гнатовичу, тупо, електрикою вже справу не залагодити, — розмірковував Рома. — Ну, подумайте… Висмикнете ви дизель-генератори з військової частини… По-перше, військові здіймуть галас — «національна безпека, бойове чергування». Воно вам треба? А по-друге… Навіть якщо промовчать… Коноваленко увесь райцентр відрубав, тому розтрощити якісь дизель-генератори для нього — дрібниці. Тут треба щось… витончене, елегантне…