Люко Дашвар - РАЙ.центр

Сердюк зневажливо губи стис — і в кого Макс вдався?! Він з гордістю вважав — у нього, а тепер оце придивився… Звідки ці нюні, скиглення? Женька теж не з слабкодухих. Та якби він через якихось дурних Сонь…

— Женю! — закричав роздратовано. — Де ти поділася, мать… щоби не сказати більшого. Я поспішаю.

До вітальні. Кейс, телефон, кредитна картка…

— Що сталося? — Женя вже біля дверей чоловіка почула. На кухні, дивна річ, затрималася.

— Макс… Дивись, щоб до пішохідного мосту не попхався.

— Вово, ти дійсно направив туди водолазів? — шепоче у вухо.

Сердюка — у шмаття. Корова! У нього справи у десяти точках Києва, йому поспішати треба, він, можна сказати, всю родину з гівна витягує, а вона…

— Які, в біса, водолази?! Ми що — шукачі скарбів?! — скреготнув зубами. Дверима — грюк!

Вранішній серпанок над Дніпром утопив промислові пейзажі на берегах. Любі здалося: катерок гойдається посеред неосяжного ватяного килима. Варто простягнути руку — запросто відірвеш білий шмат на згадку. Та руки зайняті — вчепилася у борт, вдивляється… Десь таки мають бути береги. Нема? Так он чого Любі не хочеться повертатися… Берегів нема. Нема куди йти. — Не передумала? — поруч із Любою стала Галка.

Люба перелякалася. Раптом хазяйка дивного старенького катерка сама передумала і зараз викине її геть?

— Ні…

— Ну то хоч посміхнись! Відпливаємо! — крутнулася і зникла.

У череві катерка задирчав двигун. Катерок здригнувся, жваво врізався у ватяний килимок і за мить вже безжально перекроював його швидким рухом на свій лад.

— А де вітер? — здивувалася Люба. — Де вітер?

Розкинула руки, сміялася. Підставляла лице прохолодному повітрю, лише вітру не було. Та що вітер?! І без нього Любу огорнуло карколомне відчуття абсолютної, нічим не обмеженої свободи. Де ділися філософські сумніви «мчимо, та недвижні»? З поважним бурмотінням Дніпром рухав маленький катерок, на ньому стояла струнка рудоволоса дівчина у довгій білій спідниці, і, здавалося, не двигун і ніс суденця, а її бурхливий захват прокладає катерку шлях у вранішньому серпанку. Руки вгору — небо не так вже й високо… Озирнулася — пісня… І тільки коли з туману випірнув і посунув на катерок пішохідний міст, що веде на Труханів острів, схаменулася.

— Що це?!

Запаморочилося. Картинки темні — вниз, до води, померти…

— Коли ж посміхнешся, Любо? — гукнула Галка від штурвала на палубу. Усі вибухи Любиних емоцій пропустила за справами.

Розгубилася. Туман враз розсіявся. З берегів сонце віддзеркалюється: від вікон, від бань золотих.

— Галко! Хіба до Десни вниз за течією?

— Ні, — конкретна. — У мене справа на хвилину, а потім подамося до Десни.

— А… Добре. — І зникла радість.

Над катерком мости — пішохідний, міст метро, Патона. Всілася посеред палуби, коліна до грудей. Події страшної ночі й досі не склалися в єдину логічну картину. Щось дуже важливе випадало з пам'яті, і Люба ніяк не могла пригадати, що саме. Ніч. Вони з Максом їдуть набережною… Любі весело до болю… Вереск гальм. Ось вона біжить мостом… Ні! І Іе це… Щось інше… Той день, тільки раніше… Сонце. Пагорб біля Співочого поля. На сцені вусатий гуцул грає на баяні. Слухачі на зеленій траві.

— Сьогодні ввечері на нас чекають мої батьки, — сказав Макс. — Ти їм сподобаєшся.

Вона не відриває погляду від вправних пальців гуцула-баяніста. Киває. Кладе голову на Максове плече.

— Дивись… Це мама і тато біля Ейфелевої вежі. — Макс показує екран мобільного. Сміється. — Я спеціально поставив це фото на виклик з дому. У батьків тут такі напружені обличчя, ніби за ними стежить мафія.

Люба кидає швидкий погляд на екран мобільного. Напружені обличчя? І задихається. З екрана Максового мобільного на неї дивляться гладка хазяйка, що їй Люба підклала голки у крісло, та її вічно похмурий пихатий чоловік.

— Любо…

Любі стає смішно. Смішно і весело до болю. Всередині, як у порожній кімнаті, до відлуння у вухах колотиться щось дзвінке як мідяк. Вона ж розуміла… Розуміла, хоч вірити не хотіла, — гармонія їх кохання з нетутешніх реалій. Вона іншого зрозуміти не могла: що ту гармонію знищить.

— Любо…

— Так, дуже напружені обличчя.

Обхопила Максову руку, притулилася.

— Ти їм сподобаєшся, — повторив Макс. — У мене класні батьки.

…За мостом Патона катерок розвернувся і подався назад, у бік Десни. Люба здивувалася, пішла до Галки.

— А як твоя справа?

— Вже, — відповіла Галка.

— Так ми ж… ніби…