Люко Дашвар - РАЙ.центр

На землю став, до стіни притулився й обережно зирк — хто там свічки не береже? І очі на лоба. Пресвята Богородице, матінко Божа! На підлозі лежав той самий дядько, що їх з Микишкою добрим салом з добрим хлібом пригощав. А над ним двійко, певно, бусурманів. Свиря такі підлі пики серед татарви бачив. Ось убік відійшли, поміж собою теревенять… Свиря озирнувся: що би його таке в руки взяти? Під вікном сміття купа: вибирай!

Свиря знов — до вікна. Бусурмани раптом завмерли, одночасно повернули голови вбік і швидко, мов хтось їх за мотузки смикнув, вибігли з кабінету. Свиря підхопив з купи сміття шматок металевої арматури…

— Що ж за іродова душа добре залізо посеред дороги лишила? Оце би пальця йому відтяти, як ще на колу не сидить… Підкрався до вікна, одним майстерним рухом встромив арматуру в дубову віконну раму, напружився… Чпок! Петлі повідлітали. Свиря обережно прочинив вікно і вскочив всередину.

Лікар Іван Степанович рук-ніг не відчував. Голова… Голова… Роздулася. Велика… Важка. Крається від болю, очі не розплющити. Не бачив, як кум Свиря по-звірячому граціозно вскочив у кабінет, підхопив дядька, потяг до вікна. Привалив лікаря до підвіконня, сам спершу вискочив, дядька — на себе. Витяг. На мить замер.

— Півня би червоного бусурманам лишити! Ех, часу нема… — дядька на спину і геть.

За мить до кабінету ввійшов Ростислав Дмитрович Коноваленко. Із задоволенням вдихнув свіже — Дніпро поряд — повітря. Тільки на це помічники і здатні — кабінет провітрити після своєї грубої і безрезультатної роботи. Усе сам! Нічого… Ростислав Коноваленко ще замолоду навчився людям язики розв'язувати. Батіг не допоміг. А в нього пряник є. Всівся у крісло і тільки тепер побачив розчинене вікно й шмат арматури на закривавленій підлозі.

— Свідок де?! Свідок де, дебіли?! — кричав, а кричати вмів. —

Покидьки! Виродки, мать вашу… — Жбурляв у помічників — за мить перед Коноваленком стали — все, що під руку траплялося. А снайпером, мабуть, ніколи не був: цілив мармуровою попільничкою в помічника, а вцілив у акваріум. Дрязь — вода зі склом на підлогу. Кров змила. Чисто стало. На мокрому паркеті мертві рибки упереміж зі склом видавалися екзотичними прикрасами. У кожної справи своя естетика.

Сонце зійшло. Відлетіла перша після Любиного польоту і ніч, та забуття не прийшло. Щоденні сенсації губляться І тільки в суспільній свідомості й телевізійних новинах. У реальності кожна має продовження аж до щасливої — чи не дуже — крапки.

У цю ніч Люба не спала. Макс не спав. Володимир Гнатович подумки розкладав пасьянси, Євгенія крутилася. Шиллєр гроші рахував, Коноваленко трудився. Дядькові заснути не дали, серденята тривожилися. І Макар не спав. І Гоцик. А раніш за всіх до справ взялася Марта-клопотуха. Не з власної ініціативи. О шостій ранку полковнику Баклану, що хропів поряд з нею на готельному ліжку, зателефонували підлеглі з регіону і повідомили — лікар вдома не з'явився.

— Марто, передай Сердюку новину… У мене зранку нарада в прокуратурі, — попросив коханку Баклан.

— І як я поясню Володимиру Гнатовичу свою… поінформованість? — не второпала Марта.

— А-а-а… Що там пояснювати? Скажеш, я не схотів турбувати його о шостій ранку, тому зателефонував тобі.

— А… о котрій мені потурбувати шефа? — спробувала уточнити Марта.

— Твій робочий день коли починається?

— О десятій.

— От о десятій і потурбуй! — порадив Баклан.

Марта вирішила інакше — поїхати додому, причепуритися, почистити після Баклана зуби і тільки потім зателефонувати шефу. Підсвідомо відтягувала момент. Переживала, бідолашна, — як Володимир Гнатович сприйме погану новину? Вона й так винуватою почувається — проґавила лікаря. А тепер виходить… Та Сердюк на диво спокійно вислухав Марту.

— Знайди Шиллєра і будьте на зв'язку. Як зателефоную — під'їдете вдвох до мене додому, — наказав.

— Добре, Володимире Гнатовичу! — зі шкіри пнеться, а розуміти — не розуміє. Може, шеф не почув… про лікаря?

І звідки Марті знати, що о восьмій ранку Сердюку телефонував заступник міністра Лактіонов — довго вибачався за ранній дзвінок, белькотів щось про енергетичну безпеку, посадові інструкції й урешті наважився…

— Лікарню довелося… відімкнути. Дзвінок з Адміністрації президента…

Сердюк поклав слухавку і раптом відчув такий азарт, аж ніздрі затремтіли. Коноваленко! Це міг зробити тільки Коноваленко. Тепер Володимир Гнатович напевно знав й інше — лікар додому не повернеться.