Люко Дашвар - РАЙ.центр

— Шефе, ви ж самі наказали, аби тихо, а він пручався, — виправдовувалися перед Коноваленком двоє дужих чоловіків.

— Коли отямиться?! — кричав Коноваленко. Дізнався, що ввечері, розлютився вкрай — план ламався. Увечері сенсаційна новина мала розповзтися Інтернетом, а зовсім не теле- і радіоканалами, як радив Рома Шиллєр. Інтернет! Точка входу — невідома. Доступ до інформації відкритий. Хоч з Північного полюса.

Коноваленко подумки перекроював план, коли зателефонував директор цукрового заводу і повідомив — за наказом заступника міністра ПЕК до райлікарні подали електрику, а значить, план хірургічної ампутації одного з корпусів лікарні на користь цукрозаводу ускладнюється.

— Вирубити! — наказав.

— Райенерго підімкнув лікарню за рахунок відключення військової частини. Не наша зона впливу, — пояснював директор.

— Перерубай дроти! Зіпсуй підстанцію! Влаштуй таку напругу, щоб у лікарні усе саме вигоріло! — кричав Коноваленко. — Мені однаково, як ти це зробиш! Півгодини! Чуєш? Якщо за півгодинну лікарні буде електрика… Тебе не буде! Зрозумів?

Невгамовний. Директор ще белькотів про складності, а Коноваленко вже відрубав мобільний і розгорнув дядьків дипломат. Чого час гаяти? Можна поки що дізнатися, що за людина врешті допоможе йому, Ростиславу Коноваленку, поставити крапку в давній неприязні до улюбленця долі й Перепечая Володимира Сердюка. Розгорнув. Побачив купу судових рішень щодо цукрозаводу… Мать твою… Отже, він переконаний, що першим ударить Сердюка, а Сердюк вже добу під ним ґрунт копає. Ошаленів. Так ошаленів, що коли Іван Степанович врешті розплющив очі, розгублено помацав м'яку шкіру дивана, на якому лежав, підвівся й озирнувся, Ростислав Коноваленко першим забув про дотримання плану. Підскочив до лікаря й одним ударом у щелепу збив його з ніг.

Лікар до боїв без правил виявився геть не готовим. Звалився і знову втратив свідомість. Коноваленку — ніби хтось перцю під хвіст. Загарчав… Ногами — по дядькові недвижному. Бив, бив, аж поки тактовна охорона не повідомила — півгодини минули, треба на цукрозавод телефонувати.

На третю ночі лікарня залишилася без світла, а Іван Степанович вдруге прийшов до тями на м'якому шкіряному дивані. Озирнувся… За столом розкішного кабінету сидів високий міцний чоловік з глибоко посадженими очима. Виймав документи з його дипломата і по черзі підпалював дорогою запальничкою. До останнього тримав у руці палаючий папір і, тільки коли полум'я починало пекти пальці, кидав у великий, як ванна, акваріум, де вже гойдалися пузами догори яскраві різнокольорові рибки.

— Плани змінюються, — грубо повідомив Івану Степановичу. Які, в дідька, плани? Лікар нічого не пригадував. Про плани.

Коноваленко закінчив знищувати рибок і документи, уп'явся в лікаря.

— Варіант перший. Ми тобі зараз швиденько відновимо морду і ти повідаєш, як син народного депутата Сердюка штовхнув на самогубство дівчину. За правдиву розповідь з деталями отримаєш конверт із грошима і поїдеш додому. Я навіть забуду про твої судові позови. Ти не знаєш, із ким зв'язався, терапевте! — замовк. На дядька з презирством. — Варіант другий. Я покличу двох покидьків, і вони битимуть тебе доти, поки не розкажеш про самогубство на мості. Варіанта третього — нема Твій вибір?

— Яке самогубство? — здивувався Іван Степанович, чим автоматично прирік себе на другий варіант.

До кабінету ввійшли вже знайомі дядькові «земляки». Коноваленко скривився, жестом зупинив їх.

— Почекайте, поки вийду. Мені ваші методи…

Зо дві години продрімав у кімнаті відпочинку, о п'ятій ранку повернувся до кабінету — позіхає — і остовпів. «Земляки» сиділи на м'якому шкіряному дивані, втомлено курили і байдуже дивилися на синьо-червоного від крові дядька, що нерухомо лежав посеред кабінету на підлозі, тільки розбиті губи ворушилися ледь чутно:

— Хлопці… Яке самогубство? Яке…

Свиря слушну тактику обрав: примічав будинок багатий та пишний, кружляв над ним, заглядав у вікна. А раптом саме тут нова українська влада зраду пестує? Худий голодувальник, коли вони з кумом Микишкою до будинку уряду намірилися, наставив:

— Нема там нікого. Влада всі питання на своїх дачах та у своїх палацах вирішує.

Свиря запам'ятав, та, скільки не заглядав у темні вікна офісних центрів та реконструйованих старовинних будинків на Подолі, так нічого путнього і не побачив. Аж під ранок зазирнув у віконце розкішного дому на Набережно-Хрещатицькій. Світилося, вабило.