Юрко Коретнюк - Рондо (Тоді я сказав їй)

– Ало, приїзди за годину.

– Ти знаєш, що ми більше не можу існувати тут, не можемо більше триматися за чуже волосся, яке пахне кропивою та трохи рум‘янками, пелюстки яких залишилися ще з ночі, не можемо більше називати своїх жінок та чоловіків на ім‘я та, бо більше, не можемо придумати нічого нового: ні звуку, ні кольору, ні руху. Просто нічого. Сидимо на сходах під дверима чужої квартири та розмовляємо самі із собою, чекаючи на новини, на дзвінки, на те, що має трапитися щось, що має неодмінно трапитися. Бачимо дітей у рожевому та їхніх батьків у спортивних штанах, які несуть цих самих дітей на руках на дев‘ятий поверх, бачимо білявок у коротких спідницях, які, можливо, чекають так само, як і ми, проте тільки під іншими дверима. Чекаємо на м‘юз, на натхнення, на анотації до наших творів та на дзвінок від важливих людей. Складаємо всі свої речі у валізи та бачимо як вони зникають за рогом, тому що ми не можемо піти далі. На сходи крапає з вікна з розбитою шибкою, а ми все думаємо – як надати милозвучності власній мові. Думаємо багато та не завжди правильно, проте маємо надію на те, що небо, яке видно з того самого вікна, та в похмурому небі, яке схоже на Іржона, якого ніколи не бачили, проте чули ЯК люди моляться на запальничку, якою підпалював сигарету саме він. З нами такого ніколи не буде, бо нас знають не усі, навіть зовсім не знають, також на ще не стукнуло сорока років. Ґалереї проводять ексгібіції, маємо видану книгу та запас емоцій у кишенях. Проте наш заробіток складає нещасні дві статті у періодичній пресі і, взагалі, не слухай мене. А то наворочу.

Остаточна зупинка відбулася в метрополітені, що стрімко біг у напрямку сонця, коли годинник показав 00:12.

Руки тремтіли, ріжучі плівку. Очі бриніли з кожним доторком. Ми не хочемо тримати пульт монтажного пристрою, переганяючи аналогове зображення в цифрове. Але це не важливо. Левко не спить вже третю добу. Він намагається приблизити зображення максимально до того, що він бачить у голові, хоча більш певен, що картина ніколи не буде ідентичною. Він мав надію, що глядач осліпне, коли побачить те, що мав побачити: і кохання двох лезбійок, й сюрреалізм в голові тих самих жінок, ком‘юністичні гасла, як штиркання у спину минулим, та, власне, історію самого Левка.

Останнього разу ми всі збиралися в серпні. Після того в нас це не виходило – Марічка з Марком вирішили поїхати в алкотріп, Левко, здавалося, дні та ночі проводив у тому павільйоні, а про Софійку ніхто не пам‘ятав. Я писав дома та писав кіносценарій, за який хотів отримати добрі гроші. Але, знаєте, у нас навіть не з‘являлося бажання зустрітися – ніхто не думав навіть подзвонити комусь. Тільки тоді ми зустрілися ще одного разу з Марком та Марічкою в метрі, коли я їхав додому після роботи, а вони – додому, весело сміючись.

Того вечора ми зайшли до пабу “Опера”, де сиділи біля вікна за круглими столами, пили пиво та грали в настільний футбол. Продовження історії ви знаєте, але ніхто нікому не розповідав про ту річ, яку мені сказав Марко. Нічого страшного чи неординарного – він просто їде за місяць. І радіє з цього приводу. Куди він їде, я не дізнався, але кудись далеко, напевне, щоб сповнитися щастям.

Софійка співала: сповнюватись щастям та відкривати двері, та цілувати пальці, що змерзли після ночі – коли збиралася. Вона нарешті могла вийти з будинку та робити те, що потрібно. Їй замовили якусь надзвичайну інсталяцію для нового клубу, що відкриватиметься на Мінській. Вона довго думала, щоб таке зробити експресивно-істеричне, мистецьке та одночасно з усім цим комерційне. І тільки по приїду на те місце вирішила встановити вісім камер, що рухатимуться по колу, зображення мало проєктуватися на екранах, що знаходилися по периметру приміщення. І все мало відбуватися ритмічно під м‘юзику в безперервному циклі. Отримавши гроші за цей проєкт, вона вирушила додому. У її голові продовжував йти сніг.

Тієї осені трапилося необоротне та нехарактерне для нашого міста – одночасно пофарбували всі лави, тому нам не було, де сісти. І лише замети з листя намагалися якось розвіяти по-совковому синю ґаму. Все наше щастя полягало у абстракціях та відокремленні від навколишнього середовища. Ми одягали великі чорні окуляри та великі навушники, коли виходили на вулиці, намотували на шиї шалики, щоб не бути здутими вітром. Тоді ми вчинили геройський вчинок – дивилися “Віднесені вітром” з початку до кінця, та милувалися рибками в акваріумі. Боліла голова, а ми не зважали – головне, щоб залишилася м‘юзика та М‘юз. Ми сідали в кабріолети та подорожували, аби тільки не.