Юрко Коретнюк: Рондо (Тоді я сказав їй)

– Всі янголи – підараси, всі янголи помирають, – читала вона, – чи проти я матів у мистецтві?

Думки роїлися, а тіло, сполохане руками, хотіло змінитися. Коли телефон не працював, вона відчувала магію тиші, яка лікувала. Музика не грала, а герої фільмів кохаються без презервативів.

Виводячи власний стиль на папері, вона забула про зміст.

– Я не вірю в зміст, бо я вірю малюнкам.

Ерекція стала звичним явищем для нього. Юля не помічала цього, бо збуджені були лише руки, які боялися взяти камеру та вхопити момент.

Всі курили забагато. А на стоянці стояли автівки всіх марок.

Я не хочу писати книжок, а тебе не цінує твоя країна. Кому гірше: певно, що небу.

Ми співаємо голосно, коли їдемо в сабвеї. Навіть не думаємо, де знаходиться та дурна зупинка Дружби Народів. А коли вже опиняємося там, де треба, то починаємо пробиратися крізь натовп, щоб хоч трохи побути на повітрі.

Марко мовчить, а Марічка не хоче більше співати. Замовкаю і я, коли розумію, що весь репертуар вже давно закінчився. Вібрації в кишенях змушують дивитися в книги тих людей, які читають на місцях у потязі. І нас не турбує, що він їде не туди, куди треба, а зупиняється посередині шляху.

– Знаєш, – каже Марічка вже Маркові, – а мені снився дивний сон. Ти знаєш, а там у нас народився хлопчик, а я дуже довго не могла вирішити що з ним робити. Думала, може, хай залишається зі мною та моєю красунею, чи хай вже буде в тебе, Марко…

Проїздимо станцію метра Кловська. Я намагаюся дивитися більше у книги знайомих по потягу та навіть не слухати розмов Марка з Марічкою. Переді мною стояли вродливі чоловіки та жінки, а разом із ними гомін потяга. Чухаю собі лоба та намагаюся вже ні про що не думати. Лягаю просто на сидіння та сплю, як знак.

Станція Печерська. Кількість людей у нічному поїзді зовсім не зменшується. Їхали всі з самого початку – дві бабусі, сумний хлопчик, дуже вродлива жінка з дуже гарним чоловіком та ми втрьох. Бабці відкрили газету “Обозор” та щось голосно обговорювати. Не можу сказати що саме, бо вони сиділи у іншому кінці вагону. Хоча, мабуть, політику. Бо про що їм ще говорити в останньому потязі в свої сімдесят з гаком років? Сумний хлопчик сидів навпроти, притуливши голову до поручня та щось наспівував. Етаноли (еталони?) вроди – чоловік та жінка – обіймалися та сміялися, час від часу цілувалися. Я лежав, обперши голову правою рукою та дивився на все це.

– Я знаю ЯК назвати твою творчість. – каже Марічка мені, – Сиґаретно-кавові новели, які треба читати у кав‘ярнях на Подолі чи в таксівках типу Богдан.

Я посміхаюся та киваю головою – так, то так. Хоча дійсно – коли всі твори набрані на КПК десь у Києві під звуки “Шансону” з водійських динаміків, важко дати якесь інше визначення.

Метро Дружби Народів порожнє. Чутно гуркіт від притиральної машини. Ми повільно та чомусь мовчки плентаємося пішки по ескалатору, який вже не працює. Жодної людини та цілодобові квіти, як символ поствересинґу.

– Як ти думаєш, – питає Марко, – що буде після постмодернізму?

Я думаю кілька хвилин, поки допалюю останню сиґарету (остання сиґарета чомусь зажди палиться найдовше) та кажу: мабуть постевересинґ.

– Це що?

– Прийде ґенерація “Ґ”. Ґенерація ґрафоманства в усьому: літературі, музиці, мистецтві. Нові сили, які тільки почали творити.

І знову мовчання, та чорний “СЕНС”, який везе нас додому. Після такої розкоші, як таксі до самого будинку, ми йдемо до цілодобового супермаркету, що торгує сіллю та курячими попами, та купуємо на останні гроші кілоґрам картоплі та пляшку зубрівки. Марічка весь час доймає Марка, щоб він купив їй сливок.

Вдома ми по черзі йдемо до душа, поки вариться картопля, а потім вмикаємо телевізор та дивимося “Суку-любов” Іньяріту. Засинаємо о третій ночі на підлозі, з каструлею товченого їдла та прокидаємося зранку, коли о дев‘ятій ранку по першому національному починає грати Гімн України.

– Марко, дай мені грошей, мені треба додому, – Марко починає обшукувати всі кишені.

– На, Марічка, дві гривні і ні в чім собі не відмовляй. – та ще додає, коли вона стоїть у дверях, – і не забудь сливок купити.

Маленький, покинутий павільйон студії ім. Олександра Довженка за мізерну ціну – це більше ніж скарб.

Ґеорґ будує маленьку кімнатку для зйомок власноруч з шматків побутових відходів. У руках пензель та відро білої фарби. Він проводить нею рівні лінії по шматках ідеально гладких шпалер. Ставить посередині кімнати телевізор, на підлогу кидає сторінки старих газет, вішає на стіну червоний прапор з Леніним та червоно мовним гаслом для лазерів. На підлозі лежить лампа, яка безперервно миготить. Телевізор шурхотить чорно-білими цяточками.