Недоліки Софійки полягали у тому, що вона не вміла довго тримати свою увагу, а коли проходив час і їй набридало, то просто залишала справу та робила те, що заманеться. А наступного дня саме вона запропонувала переїхати з тієї квартири в будинок.
Інколи приїздила Юля. І вона була єдиною людиною в цьому будинку, яка розмовляла російською. Вона єдина готувала їдло, та вона була єдиною людиною у цьому будинку, хто піклувався не про себе.
Ґеорґ співав щось нерозбірливе. Але можна було почути такі слова: “якби-то ми могли поснути сьогодні в ліжках, зроблених з квітів. Якби-то ми могли поснути сьогодні в невмирущому циклі. Якби-то ми могли ковзнути в темну воду та дихати… а потім прийде янгол з очима, що горять, як зорі. Він віднесе нас глибоко у своїх вельветових руках. І дощ буде плакати, а наші обличчя будуть змиватися. І дощ буде плакати – не дозволь йому спинитися.” [1] [1] з пісні The Cure feat. Placebo – If Only Tonight We Could Sleep
Юля лягала поруч із ним та доторкнулася до його долоні. Вона не гидувалася його бородавок та вказівному пальці лівої руки. Ґеорґ подивився на неї та сказав щось нерозбірливе. Юля все зрозуміла – встала та пішла – а Ґеорґ продовжував лежати під яблунею.
Одного разу до цього будинку заїхали мандрівні роми. Всі сумнівалися у тому, що це були роми, хоча жоден не сказав про це. Софійка боялася, о у неї щось вкрадуть. Марічка боялася, що вони залишаться на довго. Ґеорґу було байдуже.
Роми не залишилися на довго, але залишили неповторну атмосферу свого табору у нашому будинку. Тепер бур‘ян був прим‘ятий і ми змогли спуститися до річки. Ми довго купалися у теплій воді, ніколи не достаючи до дна, а потім загоряли по кілька годин. Виявилося, що біля річки росли кущі малини, яку дуже любила Марічка. Ґеорґ підводився інколи та йшов рибалити.
Танцюємо навколо зриваємо з себе одяг. Нам це непотрібно. Але так ефективно. І, зовсім голі, кружляємо по берегу. З побитим, укладеним бур‘яном. І сміємося. Сміємося голосно, як ніколи. І нам це подобається.
По річці пливуть човни з рибалками. Вони дивляться на нас та посміхаються. А ми танцюємо голі.
Попадавши на землю, ми почали сміятися та дивитися вгору. З усіх боків роздавалися дивні звуки, які ми не могли розпізнати. Ми були щасливі як ніколи.
Коли до нас нарешті завітала Юля з пляшкою Джим Біму, ми відразу повеселішали. Танцювали ще веселіше, а джез грав ще гучніше. І лише Софійка сиділа похмура.
Похмура Софійка сиділа на терасці та намагалася відгородитися від звуків, що лунали знизу. Вона одягла великі навушника та ввімкнула Bjork. Мелодія була журлива, проте дуже гарно лягала на її тіло. Вечоріло, а вона, стиснувши ноги ще сильніше, сиділа босоніж на подушці.
Ми танцювали дуже довго. Ледве не до третьої ранку. Коли Ґеорґ з Юлею пішли кохатися, сп‘янілі від елітного пійла, а Марічка лягла на канапу, де й поснула – їй снилася кава у львівській кав‘ярні та канапки з сиром.
Наступного ранку, не дивлячись на те, що у всіх був похмурий настрій, всі були веселі. Тоді Софійка зібрала нас у великій кімнаті та залізла на імпровізовану сцену. Вона почала казати щось зовсім не зрозуміле та нерозбірливе: про сніг (який сніг? – питалися ми. – На вулиці серпень!). Тоді вона замовкла на кілька секунд та сказала – ні, на вулиці йде сніг, – та відкрила гардини.
Мало здатися, що на вулиці завірюха, снігопад, заборонений літом. Але, ні – термометр показував близько тридцяти.
Біля будинку посигналила автівка, Софійка побігла до своєї кімнати, де схопила картини, фарби та картату валізу. Біля дверей вона зупинилася та посміхнулася, глянувши на нас. Ніхто не намагався зупинити її.
Софійка була першою людиною, яка покинула цей будинок.
Після десятої почалися нові веселощі – у будинку грала жвава музика київської ейсід-джезової оркестри. На першому поверсі було накурено та занадто багато людей. Ні Марічка, ні Ґеорґ, ні Юля не знали жодного з них. Під ранок це почало набридати. Трійця щиро всім подякувала та відправила гурт людей на найближчу електричку.
Будинок перетворився на смітник. Тому всю неділю ми прибирали. Вперше в ньому лунав не джез – хтось ввімкнув протяжну електроніку.
Вперше за літо прийшла квитанція. Нарешті ми дізналися кому належить цей будинок. Довелося заколочувати двері та вікна – нарешті в селі дізналися, що порожній будинок на окраїні – зовсім не порожній.
Ми залишили будинок з останнім днем серпня.
Марічка подалася до Львову, про який дуже довго мріяла та марила. Але на пів шляху передумала та повернулася до Києва. Вона поїхала на одну з центральних вулиць міста, де зупинилася у своєї старої подруги – рудої норвежки Фру.
Читать дальше