Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

18.10.93р.

Думав про руду лисицю, котра насправдi не була руда, вона була зелена. Зелена, як моє уявлення сукнi, в котрiй тебе ще не стрiчав, але той колiр чув, як бачив звуки бiлого фортепiано. Отож, я думав про лисицю, що була зелена i зранку мрiяла про тлусту курку, а курка трапилася худа, правдивiше, спортивна, бо їздила на роверi - туди й назад - уздовж штахет, шукаючи загублене яйце. Яєчко ж спало в лопухах, яєчку снився iнкубатор, i так бентежно снився й тепло, що аж хололо в животi, в передчуттi курчатка. Пухнаста жовта кулька спинилася над жовтою зерниною пшона i кличе маковим зернятком. Курчатко - викапана ти… Зненацька дзвонить телефон, ще бiльша несподiванка - твiй голос. Мене питаєш: про що ти думаєш? Я вiдповiв: не знаю.

19.10.93р.

Прости, ромашко, зачиненим рипучим дверям їх форму i обмеженiсть, прости холодним стiнам порожнечу, котра не помiщається в очах i вивертає руки, прости, годинник поламав хребет i бiльш не може йти, прости йому калiцтво несправджених надiй, нещасний випадок передбачає жертву й стиль, прости йому невiру в випадковiсть, прости, розколота реальнiсть i невисокий курс iдей дались взнаки, прости невиразнiсть понять i кострубатiсть значень, якi привласнив лабiринт акцентних дикцiй i вузьких тлумачень, прости вiдсутнiсть навику у малюваннi рацiо, у пошуках грибiв, грошей i рацiї… Прости, втомився.

20.10.93р.

Ми вже не бачились з весни, не цiлувалися з тобою з лiта. Обоє родом з Осенi, столицею у нас - Зима. Короткий день вертає нас з провiнцiї. Пиши менi листи на листi клена. Адресу помiняв на глечик молока. Змiнився тричi сам на себе. Для порiвняння зберiг: три фотографiї, рентгенiвських (три також) знiмки i три (в кульках прозорих) настрої. Та не зберiгся сам. I вже послав за спiвчуттями. Але у протилежний бiк. Надворi пори року, одразу усi - п’ять i житнiй коржик. Впускаю до середини туман i називаю спокоєм. Малюю руку, вузьку i лагiдну долоню. Не вмiю малювати потиску, а тiльки дотик, i той короткий та невдалий, що причиняє бiль. Малюю бiль, що здобуває визнання: ти - генiй! I сам торкаюся руки. Твоїм iм’ям зцiляю немiч i замовляю кров. Твоє iм’я єдине - панацея. Як вимовляється твоє iм’я? Таки не вимовлю… Ми вже не бачились…

21.10.93р.

Обридла фiлософiя вологого клiмату. Культурний рiвень флюгера помiтно вирiс, але при цьому втратилась чутливiсть. Пророкам сняться мандри у старих автобусах. Приватизованi пiснi дають прибуток у валютi. Збитковi тiльки добрi намiри. Бажання - як тiсне взуття - асоцiюється з перейменнуванням газет i вулиць. Зерно гiрчицi - еталонний вимiр вiри - згубилося, натомiсть використовують дозиметри. Реальнiсть - наче паспорт у кишенi, а щастя, як завжди, iнкогнiто i в чорних окулярах. Питання пам’ятi й засушених квiток не пiднiмалось вище рiвня моря. Варенiй рибi сниться кiт, що призвело до заїкання (такої гадки психоаналiтик). Дилеми об’єдналися у лабiринт, який пантрує цноту iстини. Лише Вiвторок знає, що iстини нема. I це єдина iстина. Мої думки, позбавленi житла i громадянства, щораз вертаються до тебе.

22.10.93р.

Сьогоднi випав снiг. Я так схотiв. Я так собi задумав. Я розпочав сьогоднi рiк. Але сценарiй застарiв. Снiг на пальтi повiльно тане. Пан Режисер мовчить. Життя - найбiльше iз мистецтв. Менi б сокиру та вiдро, а лiпше тазика i торбу цвяхiв, менi б двi похибки в письмi i криголама в очi, менi б мене без мене. Навiщо? Для медитацiї. Стою знадвору. По груди в цвiтi, як лоша в туманi. Менi наснились теплi губи. I я розм’як. I втратив форму кулака. Осiннi днi ламають пальцi. Терплю. Й знаходжу в цьому насолоду. А в муцi сенс життя. I прагнення позбутись сенсу. I ти б менi простила. Якби не яблуня, що зацвiла червоним. Вже цвiт сягнув до горла. А в горлi соловейко звив гнiздечко. Нехай живе, нехай собi спiває. Нехай… Нехай собi зiтхає прив’язане до яблунi лоша.

23.10.93р.

Герметизм - це обмеженiсть чи черствiсть? Надто важке й гуркiтливе слово, в минулому, очевидно, вiйськове. Вiдчуваю його на своїх плечах. Тяжче вiд автоматичного гранатомета. Його вигадав заготiвельник районної кооперацiї, або євнух без права на пенсiю. Герметизм. Це коли дивишся - i не бачиш. Слухаєш - i не чуєш… Це новiтня назва льоху. Це коли тобi вже нiчого не треба. Це коли в тебе є те, що потрiбне iншим. Герметизм - вiдмова, аргументована перевагою гирi, намальованi на стiнi вiкна, рекомендацiя банкiвського сейфа, металеве слово, обтягнуте плющем, видимiсть благополуччя, проiлюстрована вiдтиском каблука на святковому обрусi, домашнє консервування хокейних шайб, енне число слiв «нi», що замикають простiр… Гер-ме-тизм - це втрата.