Василь Слапчук - Мовчання адресоване мені

7.10.93р.

У Луцьку сонце, куплю йому квитка в Дрогобич, або куплю велосипеда (нехай дарує менi Драч), у Луцьку бедрики помили зранку лiнзу неба, у них ще й досi лапки синi i свiтлi-свiтлi очi, у Луцьку день як двi доби i хвостик, а збоку напис «Луцьк-Дрогобич», у Луцьку я збираю в глечик свiтло, настоюю на травах… У Луцьку я, а Луцьк iде в Дрогобич, так скучив за тобою.

8.10.93р.

Прийшов вiд тебе, як прийшов з вiйни, прийшов, та не вернувся, було так само страшно, та набагато тяжче i боляче стократ, було безвихiднiше… А як було прекрасно! Було, та не зi мною. Зi мною не було. А що було, то не з Тобою. З Тобою як нi з ким. До Тебе не було нiчого. Я створений Тобою. Дiстань моє ребро, створи менi на Себе схожу. Створи менi Себе. Створи Себе, хоч би i не для мене. Та з мого щоб ребра. Навiщо нам слова? Словам нема довiри. У слiв лише цiна. Лише вага. Але вага не хлiба, а камiння. А втiм, ти не мовчи. Я хочу чути голос. Спiвай, молись, сварися… Та не мовчи. Чи дихай голоснiше. I ближче. Аби я не боявся склепити очi. Аби я не боявся…

9.10.93р.

Знайшов бiля дверей квадратних двi яйцi, щойно занiс їх до хати, як з одного вилупився похнюплений вареник з мантачкою, котрий одразу ж самолiквiдувався, а на мантачку претендують аж три областi, i обидвi з Росiї, а з другого яйця видобулися чотири порцеляновi кiшечки, i тiльки коли вони почали роздягатися, в однiй упiзнав колiр голосу, який телефонував менi напередоднi з обох долонь, що частково належали радiо, першою привiталася знайома панi - дружина i натурщиця незнайомого менi пана, який малює вiршi i принiс їх показати, з-за пана художника визирала панночка, м’яка, як малолiтнє лiто, i гладенька, мов зелена шовкова стрiчка. Усiх їх супроводжувала гiтара. Розливали в горнятка музику, пили дрiбними ковточками, i тiльки я похлинувся й закашлявся, бо думав про тебе i ту, що з тобою, але присутнi ввiчливо вдали, що не побачили моїх думок, на щастя, їхню увагу вiдвернув черговий гiсть, якого панночки виловили з цукерницi, чоловiк той розпочинався з «I», носив окуляри, а в руках тримав пастку для голосу, тим часом я, аби нагадати, хто в хатi господар, заступивши дверi, взявся вголос читати тобi вiршi, посерединi двох рядкiв з темряви випав головний спецiалiст iз монтажу людських рук з крилами метеликiв, окрiм цього вiн був чоловiком поетеси, однак прибув лише з переконливими доказами її кулiнарних здiбностей, напившись чаю, вiн став уперто дивитись на мене, як на магнiтофонну касету, я терпляче розмотувався, думаючи про тебе i про ту, що з тобою. Це було вчора. Сьогоднi лузав гарбузове насiння, представником вiд овочiв був солодкий перець, старий фотель ковтнув холодну жiнку, котру я малював чорнилом на сусiдських дверях, пiзнiше двоє у цивiльному питалися за нею, та я придумав дощ, щоб змив усi слiди, i тiльки чорне кошеня застерегло, що поїзд зi Львова прибуває пiзно. А думав я про те, що й вчора.

10.10.93р.

Тебе здолала втома i щось невиразне, але вiдчутне мною, як трикутник, а радше ромб, щось бiле серед ночi, щось чорне в молоцi, забув, як вимовляється це слово. Я все забув, що мало форму й змiст, що мало вартiсть i вiдчувалося на дотик, сам дотик пам’ятаю, як укол, укол же - як ревiзiю рефлексiв. Я вмiю бути камiнцем, якому все одно, якому все єдино, я вмiю вмiти, це придбане цiною спiльних втрат старих годинникiв, проблемою старого одягу, вiдсутнiстю дитячих iграшок i натяком на смак дешевих карамельок в ротi. Тебе ж руйнує вмiння чути, що вроджене i має форму диктатури з клiнiчним станом комендантської години. Твоя вразливiсть не виражається математично, фiзичнi тiльки наслiдки i вiдображення її на аскетичних лицях твоїх подоб. Усе минеться, кажу тобi, для себе додаю: та не ранiш, анiж минемось ми.

11.10.93р.

За рогом скляного будинку на мене чекала радiсть, оздоблена трьома горiхами, у кожному - царство: з голубими лелеками на тютюнових полях; з окриками нiчної сторожi та плацом для муштри барабана i солдатiв останнього призову; з будинками терпимостi, перейменованими останнiм наказом у недiльнi школи; з покоївкою, що береже свою цноту для кучера, який служить четвертим номером у штатi коханцiв старої графинi; з меланхолiйними селянами, що збирають другий урожай цвяхiв; з дизельним флотом, котрий пiсля шiстнадцятого розподiлу був витiснений табуном гусей солом’яної вдови у нейтральнi води; з церковними банями усiх конфесiй (у тому числi єврейської синагоги), якi ловлять благодать на супутниковi антени; iз зеленими стiнами древньої в’язницi, котра єдина з усiх пам’яток архiтектури належно охороняється державою; з трьома царiвнами, одна з яких на шостому мiсяцi вагiтностi, друга втекла з факiром, а в третьої паскудний характер; i, нарештi, з трьома вiльними вакансiями на царський престол. Але хiба ж це радiсть, подумалося менi, радiсть - це коли жiнка, яка без знання нот дихає музикою, повiдомляє в листi, що знайшла в менi схованку; коли з охриплого телефону чую теплi вуста дiвчини, до якої збираюся на вiтрильнику; коли приходиш ти… Але ти не приходиш.