Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

- Ну, що? - єхидно спитала я. - Розквiтаєш?

- Ага, - незворушно вiдповiла вона. - До мене вчора на вулицi причепився хлопець…

Я ледь не задихнулась:

- Ну i?…

- Завтра йдемо в кiно! - гордо повiдомила Лiлечка, перебуваючи у перiодi початку розквiту, i докладно описала, який Жорiк (його звали Жорiк!!) дотепний, веселий, чемний, уважний, а головне - старший аж на п'ять рокiв.

До мого дня народження залишалося шiсть тижнiв…

Щовечора, лягаючи спати, я наказувала собi негайно розквiтнути. А Лiлечка щодня додавала дрiвець у вогонь, мовляв, вона вже цiлувалась i не абияк, а по-справжньому, i взагалi Жорiк збирається повести її до РАГСу вiдразу пiсля випускного вечора.

Але вона не поспiшала знайомити мене зi своїм другом. З ванної кiмнати щодня вона доповiдала менi обстановку: «Учора ходили до ресторану!», «Була у нього в гостях. Батьки в захватi!», «Завтра на перший урок не пiду, бо Жорiк веде мене на змагання з боксу, у нього ж перший розряд!», «Купив менi шифонову хустку»…

Бiльше ми не стояли перед люстром у передпокої. Навiщо? Лiлечка заборонила собi будь-яку самокритику, а мене душила, буквально спалювала цiкавiсть.

Якось разу вона сказала:

- Жорiк обожнює природу. Завтра запросив гуляти у сквер…

Великий сквер в нашому мiстi був один. Рiвно о восьмiй, сховавшись за колонами i закутавшись в шалик, я пильнувала бiля входу.

Вечiр був холодний, вологий, дощовий. Вiтер ганяв по алеях табуни листя i обгорток з-пiд морозива, на деревах репетували ворони i, крiм великого рудого собаки, в скверi нiкого не було.

I раптом я помiтила Лiлечку.

Вона йшла по листю, накрившись великою маминою парасолею.

Вона згиналася пiд поривами вiтру, i вiд цього здавалася ще меншою. Вона пройшлася до кiнця алеї, постояла там кiлька секунд i пiшла назад.

Я хотiла гукнути її, але передумала.

Пiзно увечерi, як завжди, Лiля зателефонувала менi:

- Ти не уявляєш, як гарно ми погуляли!

I я мовчки вислухала чергову романтичну iсторiю.

А потiм пiшла до люстра i довго стояла перед ним: до моїх шiстнадцяти залишалося три днi, й не було нiякого сенсу сподiватися на допомогу доброї феї.

Я лягаю i прокидаюсь з однiєю думкою: жах! Менi навiть не треба дивитись в дзеркало, я i без того знаю: жах i страхiття!

Перше - очi. Ну що це за очi! Свiтлi, майже прозорi, як у пацятка. Я вичитала в якомусь журналi, що очi виглядатимуть виразнiше, якщо пiдстригти вiї. Пiдстригла. I що? Нiякого ефекту. Тепер нема що фарбувати.

Друге - нiс. Не нiс, а ґудзик якийсь! До того ж вiсiм (я пiдрахувала) веснянок якраз на перенiссi! Виводила. Жодний крем не допомагає. Терла одеколоном, вiдбiлювала огiрками та соком з цибулi. I нiчого. Сидять, як сидiли.

Ну не випалювати ж їх! Тодi вiд носа точно нiчого не залишиться.

Вiн у мене i так крихiтний. Мов свинячий. Все правильно: пацятко i в Африцi пацятко! Але прикро-о-о…

По-третє, по-четверте i по-десяте: брови, губи, волосся…

Я вже мовчу про талiю i стегна! Мене абсолютно нiчого не влаштовує. Я така жи-и-и-ирна. Жах! Ми з дiвчатами тiльки про це i говоримо. Вимiрюємо сантиметром, у кого скiльки в талiї i в стегнах i просто божеволiємо. Ну, не виходить 45 i 55, як у Кейт Мосс!

Ось я i думаю: а що далi, якщо я вже зараз така потвора?!

Мати мене не розумiє. Вона смiється, коли я скаржусь: «А менi всi кажуть, що ти на мене схожа. Отже, ти хочеш сказати, що я потвора?! Дякую тобi, люба донечко!»

Але ми зовсiм не схожi. Анi крапельки. Бути б менi такою, як вона!

А ще, коли я збираюсь на вечiрки, мама каже: «Моя ти красуня!»

Знущається. Я огризаюсь, а вона iронiзує: «Ну, вибач, що ти не народилась у Шерон Стоун!»

О, уявляю, якщо б це дiйсно було так!

Лежу i мрiю: ось вона, я (ну, та, що народилася у Шерон!) - пекельна красуня з очима на пiвобличчя. Ноги такi, що… словом, аварiї на дорогах: всi витрiщаються! Шкiра - фаянсова. У Венери останнi кiнцiвки вiдпадуть вiд заздрощiв. Копиця волосся впирається у стелю. Руда! Я люблю рудий колiр, це дуже сексуально виглядає. А нiжка - маленька-маленька, вузька, на 35-й розмiр. Тодi будь-яке взуття пiдiйде.

А то бiгаємо з мамою, шукаємо тридцять дев'ятий з половиною.

Жах, жах… Навiть соромно зiзнатися.

Я коли до взуттєвого бутику заходжу - пальцi стискаю. На тридцять сьомий. Перемiряю пiвмагазину i гордо йду - нiби менi тут нiчого не сподобалось. А насправдi, це я собi не подобаюсь.

Та якби я народилася у Шерон Стоун чи врештi-решт у Лайзи Мiнеллi, сто пластичних операцiй вже б зробила, на кожному сантиметрi тiла!

…Ось всi довкола теревенять: «Полюби себе!» Я стос журналiв накупила, щоб зрозумiти як. Читаю статтi психологiв, то нiби все зрозумiло: вони радять знайти в собi щось позитивне i розвинути до досконалостi. А погляну на початок рубрики, вона вся iлюстрована свiтлинами топ-моделей. Їм полюбити себе - раз плюнути! Думаю: чому я не така?