Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

Ася знову вiдчула страшенний сором за цю високу пафосну iнтонацiю, адже їй завжди здавалося, що люди мають говорити спокiйно, не театрально, уникаючи високих слiв, i… до болi в щелепах була далека вiд будь-якого благополуччя. I тому через безлiч об'єктивних причин не могла бути «однiєї кровi» з тими, хто завжди мав дах над головою, надiйний тил - люблячих батькiв i чоловiкiв, що обожнюють тебе тiльки за те, що ти iснуєш.

З жахом приймаючи черговий комплiмент i посмiхаючись (вважаючи цю посмiшку найпiдлiшим вчинком свого життя!), Ася згадала, що в юностi часто билася саме з такими рафiнованими дiвчатками, якi НIКОЛИ не перешивали материну спiдницю, щоб було в чому пiти на шкiльну вечiрку, їх НIКОЛИ не хапали за розпущене волосся вчителi, не кидали об стiну з вереском: «Тут школа, а не будинок розпусти!», i вони НIКОЛИ не харчувалися на 10 копiйок на день: хлiб, гiрчиця i чай. Але якi чомусь тягнулися саме до неї, нiби розчиняли свiй сироп крихтою її солi…

Варгас сказав, що всi зiбралися тут заради зустрiчi з Асею, але це було не так. I вiд цього Асi було нiяково за те, що вона приїхала сюди, за свою мовчазнiсть, за те, що їй соромно розповiдати про себе, хоча цих розповiдей нiхто вiд неї i не очiкував.

Близько одинадцятої вона почала збиратися на електричку.

Сестри зупиняли її i слiдом за ними присутнiсть Асi - саме тодi, коли вона почала прощатися, - помiтили iншi, переключившись, загомонiли: «як ти», «де ти», «чим займаєшся»…

Але Ася вже стояла в коридорi i, посмiхаючись, махала руками, роздавала повiтрянi поцiлунки, вiдчувала себе штучною, ненатуральною i знову сто разiв грiшною, адже ця штучнiсть ламала її зсередини: «Все ОК!», «Я чудово вiдпочила з вами!», «Дякую», «У мене? Та так… живу якось…».

Коли поцiлунки i побажання закiнчилися, i всi повернулись до столу, за яким знову залунали голоси сестер Куманських, Ася, вже стоячи бiля дверей майстернi, нарештi наважилась витягти з теки картину i, соромлячись, тицьнула в руки колишньому вчителю.

- Глянеш? - запитала вона i додала, не сподiваючись, що вiн почує, адже погляд Варгаса вже блукав там, де за столом знову лилася мелодiя нiжних голосiв. - Я тобi вiрю…

Варгас розгорнув полотно. На картинi розмiром А-3 був… уламок Венецiї.

Варгас мовчав, роздивляючись грубi, як шматки живої плотi, мазки…

- Що ти хочеш почути? - нарештi хрипло промовив вiн.

- Її хочуть купити… - нерiшуче сказала Ася. - I я не знаю…

- Хто? - перебив вiн.

- Iталiйцi…

- Звiсно… iталiйцi… - невизначено сказав вiн, не вiдриваючи погляду вiд живої Венецiї, яку тримав у руках, i додав пiсля довгої паузи: - Не шкода?

- Шкода, - пiдтвердила Ася. - Але… I замовкла.

Адже все, про що вона шалено хотiла розповiсти йому сьогоднi, було надто реальним, не вартим загального настрою зустрiчi з «неземним дивом». Про те, що…

- Тодi бери не менше «п'ятерика», - сказав Варгас.

- «П'ятерика» - чого?

- Тисяч «зелених»… - посмiхнувся вiн. - Це дорога робота. Ти стала майстром…

I раптом вiн вiдчув жаль через те, що вона йде.

Прикро i… полегшено, нiби з небосхилу весняного саду, наповненого щебетом i свiтлом, зникає грозова хмара, яка таїлась, нi чим себе не виказуючи, i могла б несподiвано поглинути цей сад з усiма його принадами - знищити легкiсть, прозорiсть, невимушенiсть, грайливiсть, муркотiння, шепоти, спiви пташок, iгри дiтей з янголами, карамельний присмак, ведмедикiв, зайцiв, мереживнi вiзерунки…

- Дякую. Тримаймося! - сказала Ася, цiлуючи його в бороду i зачиняючи за собою дверi першою, щоб вiн не мiг визирнути за нею i помiтити, як вона поволi розслаблює обличчя вiд сьогоднiшньої посмiшки, що приклеїлась до нього.

Вона вийшла на вулицю.

У нiч.

У дощову весняну нiч.

I пiшла до вокзалу.

А поки йшла, думала, думала…

Про життя. Про своє, i взагалi.

Про свою iдiотську вдачу - завжди вiдступати в тiнь, ховатися, зникати з поля зору, коли тобi кажуть: «Ви можете будь-якi дверi вiдчиняти одним поштовхом ноги!».

Про те, що якби вона це вмiла, то дочекавшись паузи у безкiнечному потоцi слiв, могла б розповiсти, як…

Як її розшукала стара жiнка-iталiйка, дружина директора музею в Римi, як приїжджав сам директор i як, нарештi, пiсля довгих «чаїв» у її майстернi, всучив їй чек на п'ятдесят тисяч за одну лише картину. За цей уламок своєї батькiвщини, написаної чужинкою з вперто зцiпленими устами i зосередженим поглядом сiрих очей.

Про свою недавню виставку в Парижi…

А, зрештою, про найголовнiше - що вона щаслива. Як може бути щасливим справжнiй художник, що пройшов усе життя уздовж i впоперек, i бачив його таким, яке воно є - без купюр, без рожевих окулярiв, але з великою мовчазною любов'ю, яка проявляється не в словах - у вчинках, а ще - у фарбах.