Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

А де ти тепер, провiнцiйна дурепо в штанцях «пiд шкiру»? Агов?!

Заспокоїлася. Вариш борщi або лiпиш вареники. Закочуєш пiд кришку огiрки. Сто вареникiв за зиму. I сто слоїкiв з огiрками влiтку. А все, що тобi було потрiбно, це, зцiпивши зуби, закричати цю просту фразу: «Я - є!»

Я розумiю, це важко.

Адже тодi б довелося доводити це щоденно. Все життя.

Вибач…

Ти, певно, здивувалася, коли б знала, що через таку прiрву рокiв я згадала саме тебе. В цю нiч, що лежить на грудях, як кошлатий злий ньюфаундленд…»

«…я вистрибнула прямо пiд колеса її автiвки.

Цю мить я запам'ятала на все життя. Три днi її перебування у нашому мiстечку були дивом, святом, промiнцем свiтла на темному горищi. Так буває: один промiнець, який пробивається крiзь дiрку в даху, наповнює темний простiр золотим танцем тисячi порошинок.

Багато разiв, здершись на горище нашої триповерхiвки, я спостерiгала цей золотий танок мiкроскопiчних частинок.

Усi три вечори я провела у почтi її столичних фанiв, уже зранку обкурених смердючою травою i накачаних дешевим теплим пивом, яке продавалося у нас на кожному кроцi. Разом з ними я ночувала пiд балконом її готельного номера. I менi не було соромно.

Нi, божевiльною фанаткою я не була. Я взагалi не розумiла, як можна, забувши честь i гiднiсть, бiгати за столичною знаменитiстю. «Не сотвори собi кумира!» - було моїм девiзом ще тодi, в сiмнадцять. Але її приїзд в наше розмите спекою i загальною задухою мiстечко все перевернув догори дриґом!

Посеред безкiнечної сiростi марiонеток, що стрибали на екранах телевiзора, вона була єдиною, хто мiг би мене зрозумiти.

У сiмнадцять ми шукаємо розумiння майже так само несамовито, як i кохання. Але, якщо любов може статися з будь-яким хлопчиськом, то розумiння - це святе. Його треба шукати десь ТАМ, в захмарнiй височинi, в архангела Гавриїла чи ж у «духа Ахматової-Горенко», яких викликаєш у рiздвяну нiч…

Решта - до дiдька!

Дiстати квиток на ЇЇ концерт було нереально. Тiльки обранi, як-от наш головний редактор газети, мали омрiяний клаптик синього папiрця з датою, часом i мiсцем.

Цей клаптик кур'єр багатотиражки власноруч доставив з кас спортивного комплексу i поклав на стiл начальству.

I я, нещасна секретарка, що маячила над головою шефа в очiкуваннi пiдпису пiд купою документiв, майже знепритомнiла, задихнулась вiд неможливостi мати такий же жалюгiдний, нiкчемний, крихiтний i такий доленосний квиток.

Я мовчки крутила хвостом, пускала слину i щомитi непритомнiла, поглядаючи на це щастя, яке нiколи не належатиме менi.

Але… «Нiколи нiчого не проси у сильних свiту сього!» - стримувала себе цитатою з улюбленого роману. А її продовження - «…самi прийдуть i самi запропонують» - в цiй ситуацiї було нереальним, навiть якби я була самим Михайлом Афанасiйовичем.

Але всю магiю слiв великого письменника я збагнула тодi, коли в закапелок за шафою, де було моє мiсце, в другiй половинi дня зазирнув Сан Санич i сказав, простягаючи менi квиток:

- Подумаєш, кiшка руда приїхала i все мiсто на вухах! Дурдом якийсь. Я Зикiну поважаю… А ти молода, сходи, розвiйся…

…Увечерi я одягла свiй найкращий одяг: шикарнi атласнi брючки i моднючi босонiжки на височезнiй дерев'янiй платформi. До речi, загогулистi вiзерунки на них я зробила власноруч розпеченим цвяхом, i сама вкрила всю поверхню смердючим меблевим лаком. Щоб було не гiрше, нiж «фiрмА»! I зiбрала всi свої «безсмертi творiння» на той випадок, якщо раптом менi вдасться пробитися за лаштунки.

У 109-му ряду спортивного комплексу я, звiсно, не сидiла.

А дзуськи!

Я примостилася на пiдлозi пiд самою сценою, в колi її обкурених фанiв, з якими зрiднилася за ночi, проведенi пiд вiкнами готелю. I мiлiцiя нас не чiпала: не було нiякого сенсу.

Зайвий клопiт ганяти вiтер.

Як вона спiвала!! Все моє коротеньке життя летiло слiдом за її хриплуватим голосом. У збудженому мозку проносились тисячi картин i мiльйон переконань, що моє життя не зведеться на пси! Що я iсную, як абсолютно осiбна людська одиниця, що не пропаду в тонах пiску, не перемiшаюся з ним, що мої слова, якi викрикую в подушку i записую в стонадцятий нотатник ще знадобляться. I ВОНА донесе їх до таких як я. Тих, у кого в очах завжди, - навiть в запилюженiй млявiй провiнцiї! - плюскотить море, а в скуйовдженому волоссi ночує вiтер.

Я шепотiла за нею слова пiсень, i вони (цi слова!) менi категорично не подобалися! Я можу краще! Я знаю, що потрiбна їй так само, як i вона менi…

Потiм була купа мала, вир, стовпотворiння. Снаряди букетiв летiли їй прямо в голову. Вона ледве дiсталася машини, яку я подумки охрестила лiмузином. Вона забарикадувалася в нiй, як в акварiумi.