Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

Ніж. Ніж був добрий, але не надто - звичайний різницький ніж. Такий можна купити на базарі вдома. Нема чого з ним возитися, тим більше тягти через кордон. А до речі, як він сюди його провіз? Хоча у хворих своя логіка, нам цього не зрозуміти. Я ще покрутив ножа в руці і, подумки жалкуючи, закинув під ліжко якомога далі. Навіщо нам зайві пригоди, і так вже…

З невеличкого аркушика на мене дивився мій власний пращур. У шапці, з вусами. Справжній князь. Вовкулака та лідер національно-визвольної боротьби. І я, гідний нащадок, приїхав на етнічну батьківщину у пошуках пошарпаного комп’ютера. І що пошарпанішого, то краще. І тут-таки, через цього-таки предка мене мало не скалічили. До речі, завтра треба буде зранку побігти і таки взяти той триста вісімдесят шостий. Розваги розвагами, а справа сама по собі. Я ще раз глянув на прадіда, немовби шукаючи його згоди, але не знайшов і сховав портрет у сумку, туди де паспорт. Приїду - батькові покажу, потішиться старий.

Я кинув оком на свого вбивцю і побачив, що горілка вже почала діяти. Конопате обличчя набувало потрошку свого природного рожевого кольору, дихання стало рівнішим, губи розтулилися і ледь-ледь ворушилися, немов шепочучи. Чоло вкрили дрібні крапельки поту.

От ще халепа з цим придурком. Тут і самому дай Боже вибратись з історичної батьківщини, а з таким… У нього ж, напевно, і грошей нема, у голодранця. Доведеться якось уже там… Не лишати ж власного вбивцю на поталу місцевим медикам. Не мала баба клопоту - купила порося. І чого це я такий добрий, весь час підбираю якихось придурків і чіпляю собі на шию. Певно, в діда, тобто у прапрапрадіда.

Завтра зранку все треба оперативненько, та ще й комп’ютера встигнути. У крайньому разі на таксі, хоч і деруть. Я нашвидкуруч склав свої речі - подарунки окремо, щоб не переплутались. Будильника завести на сьому, ні, можна на піввосьму, бо все зібране. Так, іще б гроші поміняти, теж час. Ну нічого, встигну. Я ще раз подивився на годинника - забалакались ми. Стрілки показували двадцять на другу. Треба спати. На тумбі стояла недопита пляшка з добрячою житомирською горілкою. Половина ще лишилася - не пропадати ж добру. Хай краще пузо лусне. Я всівся з пляшкою на порожнє ліжко і хильнув. Очі мої зупинилися на конопатому вбивці.

Хлопець лежав, відкинувши голову на дохлій лядській подушці. Жили на шиї натяглися, випинаючись під шкірою. Невеличкий кадик видавався трохи вперед і ледь рухався, коли хлопець починав сопіти. Шия була тонка, навіть тендітна, і під щелепою вкрита легеньким пухом. Біла, незасмагла шкіра здригалася при рухах кадика і здавалася тонкою, майже прозорою. А під нею, над ключицею, пульсувало в артерії близьке, тепле, трошки солонкувате і таке беззахисне життя.

Я поставив пляшку з горілкою і заплющився.

Вона заповнювала порожні графи чепурним рівненьким почерком завзятої хорошистки. Кругленькі літери тулилися одна до одної, ставали у стрункі лави слів та рівнялися направо під кутом у двадцять градусів. Та й взагалі вся вона була як тая хорошисточка - чистесенька, гарнесенька, акуратнесенька, крохмальний халатик, шапочка, хвостик чорного волосся та ясні-ясні волошкові очі.

Я стояв перед нею, вісімнадцятирічний лобуряка із глибоким життєвим досвідом, викарбуваним на кістках правої руки та під черепною коробкою, у надрах струсонутого нещодавно мозку. Я був пацієнтом, вона - медсестрою травматологічного відділення, новою медсестрою, бо місяць тому її тут не було.

- Тільки знаєте, - вона підвела на мене своє писане личко і несамохіть посміхнулася. - Знаєте, вам їсти не можна нічого.

Очі її при цьому набрали винуватого відтінку, немовби вибачаючись за те, що мені не можна їсти. Я так замилувався цими очима, що спочатку й не второпав, про що йдеться. А потім второпав.

- Як це не можна? Чого це?

Вона здвигнула плечем граційно, немов косуля, і знову посміхнулася:

- Не знаю, тут написано нульовий стіл. Мабуть, вас до операції готують.

- Мене?

Я здивувався, якщо не сказати більше. У мене вже була операція. А потім - друга, коли знімали апарат Ілізарова. Що це за фігня, справді? Я ліг на розробку суглоба - яка може бути операція?!

Приблизно так я і висловився. А у відповідь отримав ще одну посмішку, здатну розтопити кригу. Дівчина розвела руками, немов зніяковівши:

- Так написано. Але я спитаю, добре?

- Та вже спитайте, - я не витримав і теж посміхнувся. - А вас як звуть?

- Оленка, - просто відповіла вона, закрила журнал і підвелася зі стільця. - Давайте я вас проведу в палату.