Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

- Боляче, - засичав він.

- Ну звісно, - погодився я. - А не було би боляче, якби мене цією штричкою штрикнув, га?

Він навіть скрикнув, бо своє останнє “га?” я знов-таки супроводив різким рухом коліна донизу.

- Падло, - сказав я й підвівся. - Ти мені все роскажеш докладно, зрозумів? - і для переконливості я ще раз копнув його у бік ногою. Він здригнувся.

- Вставай, - наказав я.

Хлопець поволі почав підводитись, обережно, наче голова у нього була зроблена з кришталю. Чесно кажучи, мені зовсім не хотілося його бити, таке жалюгідне враження справляв мій заюшений убивця. Але просто було незручно перед собою - як це, він на тебе з ножем, а ти навіть йому тирси добрячої не даси? Тому я потроху підганяв його носаками, щоби швидше отямився.

Коли терорист нарешті звівся на рівні, я схопив його за комір і потяг за собою, намагаючись заховати якнайдалі жаль, що виникав у душі. Боже, і отаке хотіло мене вбити, і, певно, прибило б таки, якби я вчасно не ослизнувся там на площі. Жах.

Я повів його до готелю - не в парку ж, справді, розбиратися. Він слухняно перебирав ногами, не роблячи жодної спроби до опору. Ніндзя сраний.

Так я затяг його на свій третій поверх. Співкамерників, дяка Богові, знову не було - певно, у бабів. Я штовхнув свого опонента до ліжка, і він упав як лантух. Хлопець остаточно розклеївся.

- Витри пику, - я кинув йому сірого місцевого рушника. Він слухняно почав розмазувати по обличчю кров, слину та сльози. Грандіозне видовисько. Я відвернувся і раптом запропонував: - Їсти будеш?

Він припинив свою роботу і очманіло витріщився. Я дістав із сумки пиріжка:

- Тримай, Рембо.

Він взяв пиріжок, наче бомбу, покрутив у руках, потім надкусив, а потім в одну мить запхав до рота і заходився жадібно ковтати. Я кинув ще один. Здається, чувак і справді зранку нічого не їв. Прочуханка на голодний шлунок - дуже корисно для здоров’я. На третьому пиріжку він почав жувати, а не ковтати, наче качка. Певно, трохи наївсь.

- Ну, - сказав я, відкинувшись на ліжко та поклавши поруч із собою трофеї - кулю та ніж.

Хлопець ковтнув, підвів очі. Погляд його зупинився на зброї. І раптом він відклав пиріжок зі слідами крові на тісті.

- А чого ви мене годуєте? - спитав він.

Я здвигнув плечем:

- Не знаю. Це ж ти мене хотів убити, а не я тебе. А я й зараз не хочу твоєї смерті, принаймні з голоду.

- Ви дарма мене годували, - знову сказав хлопець, злегка заїкаючись. - Бо я і справді хотів вас убити. І зараз хочу, - додав, трохи подумавши, проте доволі впевнено.

Як вам таке почути? Я копнув його ногою, але він сидів далеченько, і удар влучив тільки у коліно. Хлопцеві губи знову скривилися.

- А що я такого панові зробив? - спитав я лагідним голосом і примружив очі, чекаючи на відповідь.

Він потер коліно і знову заїкнувся:

- Н-не ви, ваш дід. Тобто прапрапрадід.

Я проковтнув це без коментарів і тільки спитав ще лагідніше:

- Ну і що такого зробив тобі мій прапрапрадід?

Хлопець зиркнув на мене, але зразу ж опустив очі.

- Він упадав за моєю прапрапрабабцею…

Боже! Я ж, здається, так і думав, що він маніяк. Вендета. Кривава помста. Як вам подобається? Я скосив око та ще раз пересвідчився, що ніж біля мене і для цього придурка недосяжний. А якби він тоді мене вколошкав, га?

Хлопець сидів, спершись підборіддям на руки, і дивився у стіну перед собою. Наче застиглий. Псих, одне слово. Я знову зробив лагідний голос:

- А син за батька не відповідає. Так нас учив товариш Сталін. Тим більше за прапрапрадіда.

Він не реагував, навіть оком не змигнув. Мені знову закортіло затопити йому в розпухлу пику, але натомість я спитав:

- Де ж ти пістоль подів?

- Викинув.

- Чом?

У нього було абсолютно відсутнє обличчя, у цього психа. Слова вилітали, наче самі по собі, тільки на губах за щось чіплялися, тому іноді вдавалися з другої спроби:

- З-заклинило.

Так. І я раптом здогадався, чому не чув пострілу тоді, на площі. В нього був глушник на пістолі. І заклинило - це буває у саморобок.

- А ти знаєш, що з тобою годиться зробити? - спитав я.

Він не відповів. Він знав, що з ним годиться зробити. Я закинув ногу на ногу, і чобіт мій прийшовся як раз хлопцеві під носа, але він все одно не поворухнувся.

- Ну? - спитав я, знаючи, що знову не почую відповіді.

Але хлопець раптом підвів на мене очі.

- В-ваш дід, - сказав він, - тобто прапрапрадід, князь Язовецький, був одним із лідерів Краківського повстання.

Це прозвучало настільки несподівано, що я навіть прибрав чобіт з-під його носа. Я все розумію, але ніяк не можу збагнути таких переходів.