Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

- Ну то й що? - спитав я автоматично.

Він дивився, наче випробовуючи. Кволі очі раптом ожили, і навіть слова рідше стали чіплятися за губи.

- Я був у Кракові, там у музеї є його портрет. Я в-випросив ксерокс… - і він раптом поліз рукою за пазуху.

Я напружився. Біс його, придурка, зна, що у нього там. Але хлопець видобув тільки аркушик. Невеличкий. З паспорт завбільшки. Я подивився - а хто б не подивився на портрет власного прапрапрадіда? Аркушик був обгорнутий це-лофаном, але, не дивлячись на це, виглядав досить засмальцьованим. Це дійсно була ксерокопія зі старої гравюри. На мене дивився трохи пласкуватий, як то малювали раніш, не надто професіонально, але ретельно зображений польський панич. У шапці. Правильне довге обличчя, очі… Чорт забирай, у мене був нефіговенький предок.

- Він на вас дуже… тобто ви на нього, - сказав хлопець.

Я підвів брови. Де це таке видно? Щось лядське у мене в обличчі дійсно є, але щоб таки схожий…

Надивившись на предка, я перевів очі на свого вбивцю. Той сидів, неначе перемогу якусь здобув, і аби трохи збити такий настрій, я знову копнув ногою у тонке хлоп’яче коліно. Він закусив губу. Ні, треба зізнатися, цей бовдур таки вивів мене з рівноваги.

- Ну, - процідив я крізь зуби, намагаючись залишатись спокійним.

Він тер коліно.

- Ну, - повторив я загрозливо. - Ти, падло, не викаб-лучуйся. Почав щось казати - кажи.

Він, певно, не хотів більше отримувати, тому знову заговорив:

- Вашого прапрапраріда після розгрому заслали до Бесса-рабії, у його маєток. А там поруч було село, де жила моя пра-прапрабабця. Князь залицявся до дівчат, хоч мав жінку і сина, а дівчата відмовити не могли, бо він шляхтич, лях і гарний…

Я дивився на нього, як на діда Панаса з “На добраніч, діти”. А він, наче й справді дід Панас, почав розходитись. Кудись зник впертий вираз із його очей, і замість нього з’явився дивний вогник. Навіть розбита пика набула якогось натхненного виразу.

- Ну і почав князь з дівчат свого села, а як перебрав, пішов до сусідніх. А бабця моя була гарна, і був у неї хлопець, Іван. А її звали Марійкою. Ну і дід ваш накинув на неї оком, - хлопець шморгнув носом. - А вона була дівчина чесна. Та ще й дід мій, Іван. У них вже змовлено було. А князь - відоме діло. Пограється і покине. Ну от. Вона ні за що. Не хоче. А він ходить, подарунки носить. І вже сердитися почав, а вдіяти нічого не може. Бо село не його було, а вільне… А коли Марійка вже зовсім князю відмовила, почалися у її батьків в господарстві великі збитки. Вовки дерли овець. І не їли, а подеруть, покидають і тікати.

Ні, не подумайте, що я всю цю історію слухав більше, як упіввуха. Я просто сидів і сам собі дивувався. Хто б оце міг подумати! Посеред Варшави мені дають портрет мого власного діда, і хто - та сама людина, що стріляла в мене зі справ-жнісінького пістоля. Добре, хоч глушак заклинило. І оце виходить, на картинці мій справжній дід, князь. Тобто в моїх жилах тече кров цього чувака на портреті. Чорт! Останнє вразило мене чи не більше за пістоля та ножа.

А мій убивця розповідав, немов повторював сто разів говорене: - І пішов, значить, батькам великий збиток. А князь ходе і каже - згоджуйся, Марійко! А за кожну мертву вівцю буде в твого батька три. Дуже йому захотілося. А вовки вже почали навіть чабанів дерти. Одного порвали - ледве відходили. І тоді покликав Марійчин батько до себе Івана та й каже йому - ти, каже, як мені в зяті хочеш, зроби щось із тими вовками, бо ж хлоп молодий та дужий. Бо все одно твоя худоба буде, як помру, а як задеруть усіх - будеш без овець. А Іван кмітливий до того ж був і зрозумів, що тут щось не теє, бо де це бачено, щоб вовк подер вівцю і покинув. Пішов Іван до знахаря, поніс могорич. А знахар каже: ти, каже, хлопче, подивись, бо то, певно, вовкулака ходе, а не звичайний вовк. А вовкулаку можна вбити тільки ножем сім разів освяченим. І осьо на тобі, каже, свяченого ножа. А Іван взяв того ножа та пішов отару сторожити…

При останніх словах я відчув під ліктем холод сталевого леза і вмить повернувся на грішну землю. А повернувшись, почав вдумуватись у все, і потрошку у мене почало холонути в животі.

- Чекай, а де ти взяв ножа?

Хлопець перевів на мене очі, і я жахнувся, побачивши їх вираз. В них палав вогник, навіть вогонь. Але то був вогонь божевілля. Хлопець абсолютно точно був причучурений, він говорив, наче магнітофон, без жодної власної інтонації.

- Ніж? - перепитав він своїм дерев’яним голосом.

Я кивнув і, знайшовши руків’я, підняв над ліжком важку зброю. Дивно, але блиск леза якось заспокоював - просто я ніколи не мав справи з божевільними.