Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

Ми з розгону шубовснули у хвилі і почали гратися там, як у дитинстві. Я притискався до неї, а вона дражнила і вислизала з обіймів. Так буде і потім, тільки це буде насправді, і коли я її впіймаю, то вже не випущу. Я ганявся за нею, здіймаючи купу бризок, а вона не давала себе схопити та сміялася, перекриваючи звук океанського прибою. Але от нарешті я її впіймав, схопив за шию і несподівано для себе занурив з головою у воду. Вона заборсалась, немов риба у сітці, але я тільки міцніше стискував обійми. Її опір слабшав під моїми руками. Отак буде і потім вночі, тільки тоді вже я її не відпущу, а тепер… Дівчина все слабше рухалась. Я підвів голову, озираючись навкруги. Ні, ще не час. Оно компанія збирається, і оно ще хтось у воді. А шкода. Із невимовним жалем я пустив її, і в наступну мить вона випірнула з води з величезними, як блюдця, очима, хапаючи широко відкритим ротом повітря. Це була настільки кумедна картина, що я не витримав і засміявся вголос.

- Ви… ви… здуріли? - вона відпльовувалась та віддихувалась, а я сміявся і нічого не міг з собою поробити.

Вона навіть вдарила мене кілька разів в груди своїми кволими кулачками.

Нічого, дівчинко, нічого. Наступного разу я тебе вже не відпущу.

- Ви… ненормальний, так? - спитала вона на березі, все ще відпльовуючись.

- Ні, я просто пожартував.

- У вас невдалі жарти.

Я розвів руками.

- Я ж могла захлинутися.

Наступного разу…

Щоби якось спокутувати свою провину, я раптом схопив її в обійми і припав губами до солоних від океанської води грудей.

Вона заборсалась, і я її відпустив.

- Не чіпайте мене, чуєте!

- Не буду, не буду.

Вона схопилась за груди, немов стираючи з них мої доторки.

- Пробачте, - попрохав я. - Це був справді невдалий жарт.

- Не чіпайте мене, - вона відійшла ще на крок.

Я зупинився на місці.

- Вже не чіпаю. Ходімо разом.

- Не хочу. Мені треба заспокоїтись.

- Так я і заспокою.

- Не треба. Ідіть. Я сама заспокоюсь. Пройдуся берегом, прогуляюсь.

В її голосі та постаті було стільки рішучості, що я вирішив не сперечатися і неквапом повернувся до нашого бівуаку. І, лягаючи за прикриття стін, озирнувся. Дівчина стояла в червоних променях заходу та проводжала мене поглядом, тоді обернулася та дійсно пішла вздовж океанської кромки, гола і досконала, одна серед величезного простору.

Заспокоїться і прийде. Нічого, нікуди не дінеться. Одяг же тут, у мене. Я ліг долілиць та став сумлінно ловити білою шкірою останні краплини сонця.

Темніє тут дуже швидко. Наче світло вимикають. З точки зору географії це пояснити можна, а от звикнути важко. Коли я за короткий час підвів голову, вже споночіло. Океан шурхотів у пітьмі, накочуючи свої величезні хвилі на наш маленький острівець. Навколо не було жодної душі. Лише далеко світилися кволі вогники селища. Туди я і побіжу по допомогу. От зараз ця навіжена прийде, скупаємося. Я вдивлявся у сутінки, намагаючись розгледіти там свою супутницю, але марно, вона не з’являлась. Швидко темніло. Чесно кажучи, я починав хвилюватися. А може, я заснув, і вона повернулася, вдяглася… Ні, весь одяг, до ниточки, був на місці. А без одягу куди вона могла піти? Нікуди. Я звівся та пішов у темряву, назустріч їй. Дійшов до прибою. Океан лоскотав ноги.

- Тетяно! - обережно погукав я.

Нічичирк.

- Тетяночко! Те-тя-но!

Я гукав все голосніше, але з тим самим результатом.

Чорт забирай, це вже занадто.

- Те-тя-но! І тільки гуркіт прибою.

Куди вона могла дітися? Без одягу. Вночі.

- Тетяно!

Нема відповіді.

Я бігав, немов божевільний, вздовж берега і несамовито горлав. Далеко відходити боявся, щоби не дай Боже не заблукати, але крики мої, напевно, було чути аж на тому березі океану.

- Те-тя-но!

А може, вона втопилася? Оце був би номер. Тоді треба було б бігти по допомогу, кликати людей. Якби знати. Бо такий фокус вдруге не повториш, а якщо вона зараз просто загуляла, другого шансу у мене не буде. Де ж вона заділася, скотина?

Ні, навряд чи втопилася, тому що після того як захлинешся, у воду не тягне. Це фізіологія. І тут у мене промайнула здогадка - вона дочекалася, поки я побіжу її шукати, а сама тихенько прослизнула, забрала одяг та дала чосу. От я йолоп! Як хлопчиська обдурила! Я прожогом кинувся до машини, почав мацати, намацав свій одяг, а її… От зараза! Ну нічого, я її в дорозі наздожену. Схопивши одяг, я кинув його на сидіння, витяг ключі, ввімкнув фари і тут побачив білу пляму прямо перед машиною. Це лежала її білизна, придавлена каменем. І блузка, і спідниця. Я просто їх не помітив. Вона не поверталася.