Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

Ми сіли в розпечене під південним сонцем авто і впевнено вирулили зі стоянки.

- Пристебніться, - нагадала мені дівчина.

Я слухняно клацнув паском.

- А пам’ятаєте сережку, що ми знайшли в перший день?

Я з цікавістю обернувся.

Дівчина тримала щось на відкритій долоні.

- Вона тоді завалилася мені за викот. Ввечері випала. Я її не стала викидати, знаєте чому?

- Чому?

- Тому що вона схожа на ті, що носила моя подруга. Може, навіть та сама.

Я несамохіть пригальмував, але за мить взяв себе у руки і знову мовчки помчав трасою. Так, можливо, вона про щось і здогадується - то й хай собі. Доказів у неї нема, а сьогодні я її за будь-яких обставин не відпущу. Навіть краще, що здогадується, легше помирати буде. Хоча які там в біса здогади! Не знають вони про моє існування. Не знають! Вони гадають, що в наш освічений час можуть почуватися у безпеці і робити свої чорні справи безкарно. А дзуськи!

Я гучно розсміявся.

- Ви чого? - здивувалася вона.

- Повір, мені дуже прикро, що твоя колега загинула, але я не маю до цього відношення. Я навіть не знав її.

- Вона вас зустрічала в аеропорту. - І що з того? Я тебе розумію, тебе вразила сумна звістка, але припини гратися в Агату Крісті. Тобі не личить. Агата Крісті була старою недограною англійкою, а ти молода, щойно вграта українка.

Дівчина подивилася на мене уважно.

Я не відривав погляду від дороги.

- Краще розкажи мені про вулкани. Вони справжні? Не такі, як пісок?

- Справжні. Щоправда, давно не вивергалися і вже майже згасли.

- Ну от, і тут брехня для туристів. Пісок у вас привізний, дно паскудне, пам’ятки штучні, вулкани - і ті дохлі.

- Що ви таке говорите? До нас з усіх сусідніх островів приїздять подивитись. Навіть з тих, де є діючі вулкани!

Вона, здається, образилась. Тим краще.

- Дурні, тому й приїздять.

- Нічого не дурні! У нас можна просто в кратер зазир-нути, і ще там такий гриль є, на ньому смажать курчат. Ви їли колись курча засмажене на вулкані?

Треба зізнатися, що такого я ще не їв.

- От бачите!

Я знову засміявся. Ні, досвід дається взнаки. Завів-таки я дівчину, он як розчервонілася. Можна було б навіть десь на узбіччі зупинитися на десять хвилин…

Але вона витлумачила мій сміх по-своєму і взялася гучно доводити, що їхні вулкани найкращі, наче сама їх робила.

Ми заглиблювалися в гори. Дорога вихляла між схилів і ставала дедалі небезпечнішою, але сьогодні я цьому тільки радів. Я виглядав зручний віраж, і навіть намітив кілька таких, щоби на зворотному шляху докінчити справу. Це буде виглядати так. Я пристукну її чим-небудь по голові і зупинюся на початку спуску, начебто поміняти колесо. Дочекаюсь, поки з’явиться зустрічний, свідок, і тут раптом машина зірветься з гальм та полетить дорогою вниз, а я за нею з криками та воланням. Машина, набираючи швидкість, долетить до повороту і з розгону шугоне у прірву на очах здивованої публіки. Непогано було б, щоб вона зустрічне авто з собою захопила, для переконливості, але краще не ризикувати, бо хто його зна - ще зупиниться. А так - у проваллі зникають всі докази, підозри, сумніви, а я лишаюся на дорозі, невтішний коханець, і ніколи собі не пробачу, що неуважно затягнув ручне гальмо. От на цьому повороті буде ідеально. Машини попереду здалека видно, буде час під-готуватися, і виступ осьо примітний, не пропустиш дорогою назад. І все-таки, Господи, але ж тут і страшно, коліна трусяться, навіть на тверезу голову. Як тут люди їздять?!

Дівчина продовжувала гаряче агітувати за переваги свого острова, так що врешті-решт заагітувала.

- Добре-добре, - погодився я. - У вас найгеніальніший острів у світі.

- Отак уже краще, - засміялась вона.

Злагоду було відновлено.

Але ж, чорт забирай, хто вигадав ці гори? Наче у степу мало місця для життя. Я насправді почувався дедалі незатишніше. І навіть уже не тільки через урвища край дороги. В повітрі відчувалася якась прихована ворожість, далека загроза, її випромінювали гори, каміння, і навіть у супутниці моєї очі почали розгорятися все більше. Я намагався уникати її погляду, тому що навіть крізь темні окуляри від нього пекло вогнем.

- Скоро доїдемо? - спитав я, щоб розрядити напругу.

- Та вже майже приїхали. Оно дивіться.

На вивісці край дороги великий чорт тримав над головою вогняного тризуба. Оце вже краще не вигадаєш. І сіркою у повітрі відгонило.

Ми проїхали крізь касу і залізли на самісіньку гору, де й припаркувалися серед зграї барвистих туристичних авто.