Брати Капранови - Приворотне зілля

Недосвідчений спостерігач, без сумніву, подумав би, що хлопець нарешті вгамувався, але Микола Пилипович помітив, як недобре зблиснули Петрові очі, як обидві ноги міцно закріпилися на підлозі, як раптом розслабилася рука, що її тримав майор, а друга трошки, буквально на міліметр посунулась до вилоги куртки. І як подалося вперед плече, щоб легше було трапити за пазуху, злегка випнуту кобурою з пістолетом Макарова.

Все це відбулося буквально у долю секунди, а у наступну долю цієї ж самої секунди Микола Пилипович миттєво і професійно вдарив свого молодого колегу у скроню.

Лейтенант заточився, наче підстрелений. З відстані, мабуть, здалося, що людині просто раптово стало зле, вона похитнулася, а старший товариш просто вчасно підставив своє плече.

Тільки ті, хто стояв поруч, могли побачити блискавичний рух Миколи Пилиповича, та й то - чи очікувати вони такої спритності від невеличкого, навіть трохи обважнілого дядька.

Леся дивилася перелякано, священик завмер на місці, тому Миколі Пилиповичу довелося прийняти на себе усі сто кілограмів Петрової ваги.

- Плохо стало человєку, - прохрипів він, напружуючи останні сили. - Помогіть хто-небудь.

Ніхто не ворухнувся, і тільки Леся, раптом оговтавшись, підхопила хлопця під друге плече. Микола Пилипович, аби вивільнити руку, швидко надягнув капелюха, Йому вже начхати було на пристойність.

Нести такого бугая на собі - справа не з легких, але що лишалося? Завдяки досвіду Микола Пилипович у складних ситуаціях орієнтувався миттєво і діяв блискавично. Зараз треба було накивати п’ятами, щоб церковна служба якнайшвидше пішла своїм ходом.

- Підожди трошки, - Микола Пилипович присів, прилаштовуючи лейтенантову руку собі на плечі, і тут раптом щось тупе, але тверде увіп’ялося йому у бік. Це було настільки несподівано і боляче, що майор несамохіть ойкнув. Слава Богу, до Лесі вже приєдналися люди, і вони разом втримали хлопця на ногах. Микола Пилипович вилаявся, вхопився за бік, відчув під рукою щось тверде, мацнув у кишені піджака і видобув на світ склянку, що з неї вчора пили з парторгом біля пам’ятника і що її пожалів розбити.

- Та вони п’яні! - знову загомоніли люди. - П’яні-п’яні! У церкві лаються!

- Голі бігають!

- Ой, рятуйте!

- Міліцію треба!!

Світ потемнів у майорових очах. Все наче навмисне лягало одне до одного, і цей останній епізод остаточно вибив старого оперативника з сідла. Він завмер, несила поворухнутися і тільки якимось краєчком свідомості фіксував, що тепер вся церква, сотні пар очей уважно дивилися тільки на нього. На нього і на склянку в його руках.

- Бігом на вулицю. - прощепотів хтось над самим вухом.

Микола Пилипович здригнувся і підвів очі. Баба Кабачиха знову стояла поруч, подаючи непомітні, але виразні знаки, що треба забиратися.

- Зараз-зараз, - закректав майор, влаштовуючи підлеглого у себе на плечі. Склянка випала з рук і з брязкотом покотилася підлогою геть.

- Миром Господу помолимося-я-я! - завів священик, прикриваючи відступ київських науковців. Він теж не був зацікавлений у скандалі в церкві.

- Господи помилуй! - допоміг хор.

Люди захрестилися, і це дало можливість Миколі Пилиповичу нарешті рушити до виходу зі своїм вантажем на плечах. Леся тяглася у кільватері, намагаючись допомогти слабкими дівочими руками.

Так утрьох вони потрошку допхалися до виходу, і коли нарешті опинилися на дворі під літнім сонечком, Микола Пилипович зітхнув з полегкістю, незважаючи на те, що лейтенант усім своїм центнером продовжував лежати на плечах.

Недільний ранок обіцяв спекотний день, і йому було начхати на труднощі, які виникли у київських гостей, і на провалене фактично завдання, і на відповідну реакцію керівництва, що чекала «наукових працівників» в їхній організації. І головне - ще вчора ввечері операцію можна було вважати цілком успішною. Хто б міг подумати!

Про підробиці того, що сталося, навіть думати не хотілося. Вільною рукою Микола Пилипович витер спітніле чоло. Він та його колеги не вживали слово «втеча». Вони казали «евакуація».

Взявшись зручніше за свій вантаж, майор раптом звернув увагу на Лесю, що стояла поруч і зазирала в обличчя Петрові, наче могла там побачити щось новеньке. - Іди додому, - сухо сказав Микола Пилипович.

- А що з ним?

- А то ти не знаєш!

Дівчина торкнулася рукою лейтенантового обличчя. В очах її стояли сльози, проте Миколу Пилиповича годі було цим розчулити. - Іди, іди, - підганяв він Лесю, не даючи їй навіть попрощатися, і, безперечно, мав рацію: довгі проводи - зайві сльози.