Брати Капранови - Приворотне зілля

На Петра вочевидь ця обстановка теж справила враження: перші кілька хвилин він стояв спокійно, тільки очі бігали навкруги, немов шукаючи когось. Врешті-решт, не знайшовши того, що шукав, лейтенант почав уважніше розглядати жінок, які стояли поруч. Це було справою нелегкою, тому що за звичаєм, якого в селі дотримуються суворо, жінки в церкві мали на головах хустки, хусточки або шарфи. Щоб упізнати людину, доводилося зазирати їй просто в обличчя. Микола Пилипович з висоти свого досвіду вважав за доцільніше почекати біля входу - рано чи пізно всі повз тебе пройдуть, і тоді кого треба, можна вбік відвести, як годиться. Проте заважати колезі він не став.

У церкві було доволі темно, незважаючи на білий день. Сонячне світло ледь просотувалося сюди через невеличкі віконця попід самою стелею, крім того, заважало мерехтіння свічок, тому, аби побачити що-небудь, доводилося напружувати очі.

Отець Штефан сказав: «Во ім’я Отця, Сина…», і всі, наче по команді, закланялися.

- Ти хоч би лоба перехрестив, - почувся раптом біля самого вуха тихий голос.

Микола Пилипович обернувся. Поруч стояла невеличка бабуся із зморшкуватим обличчям у квітчастій хустині. Навіть у непевному світлі свічок майор одразу впізнав бабу Кабачиху.

«Тільки тебе не хватало», - не дуже ввічливо подумав він, але тут-таки слухняно підняв пальці до обличчя - з конспіративною метою незвичні рухи давалися значно легше.

Тим часом Петро роздивився найближчих сусідок, певно, нічого цікавого не знайшов і потроху посунув уперед до вівтаря. Люди сахалися його свердлячого погляду, у центрі приміщення поступово утворювалась порожнеча.

Микола Пилипович знічев’я і собі взявся роздивлятися жінок навкруги. І тут наче хтось полуду зняв з його очей. Всіх їх, ну майже всіх він бачив уночі. Оно сусідка, хреститься якраз, теж там була, окуляри тільки прибрати, і отой профіль знайомий, і поруч теж… Професійна підготовка давалася взнаки, навички, що їх отримав колись в училищі і потім шліфував в оперативній роботі, давали змогу швидко зорієнтуватися у натовпі. Господи, та тут їх було повно! І оно стоїть молодиця, великі груди, на правій - родимка, це він учора помітив, а та - з контори, точно з контори, теж, здається, була біля багаття, і оно, і оно.

Микола Пилипович очманіло озирався, і баба Кабачиха, що продовжувала стояти поруч, звернула на це увагу.

- Перехрестися! - штовхнула вона майора під ребра після чергового «амінь».

Той послухався.

- Розглядаєш? - помітила його погляди цікава баба.

- Ага, - без ентузіазму відгукнувся Микола Пилипович.

- Ти де був сьогодні вночі? - продовжувала стара. - Там?

Це «там» прозвучало настільки несподівано, що Микола Пилипович несамохіть озирнувся. Бабині очі дивилися мудро і трохи іронічно.

- А ви… откуда…

- Е, хлопче! Я вже стара і все знаю, - засміялася вона.

До Миколи Пилиповича давно вже ніхто не ставився зверхньо, і хоч баба через свій вік, певно, мала таке право, все одно це різонуло вухо.

- Так шо, це все… по-настоящему? - промимрив «хлопець» під іронічним бабиним поглядом.

- А цього ніхто не знає. Хто думає, що по-справжньому, для того так і є.

Микола Пилипович розгублено озирнувся. Що ж це виходило? Виходило чортзна-що. Тут він упіймав погляд попаді, не схожої на попадю. Вона теж була в лісі і, щиро кажучи, без одягу біля багаття виглядала значно природніше.

- Атож, - прокоментувала баба Кабачиха, либонь, помітивши майорів рух. - Ти їх усіх вночі бачив, правда?

- Правда, - визнав той. - А как же… - Він вказав рукою на свічки, ікони, розп’яття.

- А що? - знову посміхнулась баба. - Тобі сказали, що вони церкви бояться? Дурнику! Це попи їх бояться. А вони не бояться нікого і нічого, бо вони тут жили, коли ще попів не було.

Микола Пилипович глянув на отця Штефана у золоченій рясі.

- Цей не боїться, - мабуть, стара читала його думки. - Цей знав, що брав. Вона його врятувала, сам розумієш.

«Значить, правда», - промайнуло у голові майора, який згадав історію, розказану парторгом про місцевого попа. Цікаво, що з кожною хвилиною він упізнавав все більше й більше учасниць нічних подій. Виявляється, тренована пам’ять сама по собі зафіксувала усі деталі, і тепер очі несамохіть роздягали парафіянок, знаходячи під одягом знайомі вигини тіл та округлості форм.

- А у вас тут, в сєлє, всі женщини… цеє? - запитав Микола Пилипович, не припиняючи озиратися.

- А в Києві - ні?

- Не знаю, - щиро зізнався він.

Чомусь згадалася канцелярія, де сиділи самі жінки і куди офіцери завжди поспішали у вільну хвилину. Формені кітелі, що розходяться на грудях, недбало розстібнуті ґудзики… От їх би всіх роздягти та туди, на галявину до багать - чи відрізниш від тутешніх? Оно поштарка стоїть, так навіть схожа на Лідочку з шефової приймальні.