Павло Шевченко - Волоцюги

- Галю, з тобою все в порядку!?

- Я переглядаю вже іне-ше кіно, - співочо, з купою лишніх голосних, знову повела Артем’єва. - Люся, Люся, глянь: ой, чий то кінь стоїть? “От лярва, - усе-таки скористалася нагодою, добралась до свого кілка!”.

Перунша до болі в очах навела різкість своїх окулярів, та не побачила у кришталевій кулі нічого, крім відблисків полум’я свічки.

- Ні, це не той кінь стоїть, у нього не сива гиривонька. - А чий то кінь?

Я бачу себе якось збоку. Ось мене садовлять на нього разом з іще однією дівчиною-кара-сунею на ймення Лаодіка. Матуся плаче, батько плаче, у смутку схилило голови все горде плем’я гіпербореїв. Я знаю: з причорноморських степів нас відправляють разом із загорнутими у пшеничну солому дарами на далекий острів Делос. Аби степові жінки мали легкі роди.

- Куди-куди - я там відпочивала минулого сезону: це аж у Егейському морі, дві години льоту!

- Еге ж. Нас передавали від одного племені до іншого до кордонів самої Ге-реції. Бо ми - священні дари гіпербореїв богині Артеміді!

- Бідна Галя, тебе що - спалять на жертовному вівтарі храму? - сплеснула руками Перунша.

- Нами опікувалася сама богиня Артеміда, а з нею - красень Апполон. Дорогою він закохався у нашу кара-су, жителі острова - також. А трохи пізніше на Делос прибули ще дві кара-суні-землячки - Ара-га і Опис. Захопленню Делоса не було меж! Відтоді дари підносили нам, - спочатку делоські, потім - усі жінки Греції!

На честь українок (ой, вибач, причорноморських гіперборейок), ска-ладалися гіми-ни. А карасунчик Апполон щороку відправлявся на гульки саме до дівчат землі гіперборейської! Он бачу за святилищем Артеміди розсипають попіл стегон жертовних тварин на… наші могили!

Артем’єва аж відсахнулася від кришталевої кулі та, видно, жіноча цікавість взяла верх і вона знову заговорила дивною мовою - з “голосом струни”.

- Нарешті я на сиво-гиривому коні! Але що це - у мене немає… па-равої груді! О, Дажбоже, в цьому сюжеті я амазонка. Па-рава грудь заважала руху тятиви під час стрілянини з лука, от і довелося…

- Галю, це коли і де? - спохватилася Людмила Сталінітівна.

- Он наша жіноча дружина на чолі з царицею Тіргатао нападає на оборонців ге-рецького причорноморського міста Фермодонт. Сюди ми декілька днів і ночей добиралися верхи на конях зі свого степового поселення. Ми вільні сара-матки.

Бачу себе матір’ю трьох діва-чаток (більшість народжених холопи-чиків ми відразу убивали). Тепер знову повернулася у тіло: стою поряд із царицею на віче - треба пирий-мати рішення, як-неяк - повна гінеко-каратія! Ондечки на ловах на мене летить розлючений дикий кабан…

- Краще давай про дикого степового ґвалтівника! - не втерпіла Перунша, розігріта оповідками реального учасника і очевидця колишнього тріумфу скіфсько-сарматської жінки. - До речі, сармати - це ті степові племена, що домінували на українських землях з ІІІ століття до н. е. по ІІІ століття н. е.?

- Люся, я пам’ятаю, що середню школу ти закінчила із золотою медаллю, - на мить вийшла з кінотеатру Артем’єва-сара-матка. - Звідки я знаю: ми тоді просто жили, у просторі, але без часу - розумієш?

Вона знову занурилася в голограму і спересердя кинула:

- Ну, от бач - збила зображення! Справді, куди ж подівся мій кочівний Іпполіт… Ой, у моє стегно вцілила стріла - як боляче!.. Тепер ми на палубі грецького вітрильника. Чоловіки п’ють вино й веселяться - “Victory!”, кидають нам, зв’язаним вірьовками полонянкам, недоїдки. Щось нічого не видно… Це ніч! Я по рукоятку встромляю короткого меча в черево могутнього ге-река. Цариця Тіргатао перерізає сонному велетню го-роло. Усій команді - гапи-лик! Але що це: штормовий вітер, височенні хвилі, а ми не вміємо управляти вітрильником. Його несе до прибережних скель!

- Галю, я тебе прошу - виходь з кіна, ти ж не вмієш плавати - ще потонеш! - зарепетувала Перунша. - Мать його хай з тим диким кочівником!

- Ми вже на землі, у степу, дуже схожому на наш, сара-матський, - не звернула уваги на істеричні застереження подруги затята амазонка. - Ось я пішла до вітру - щось припекло, присідаю за кущем… Мати-Богиня, чиїсь міцні чоловічі руки, страшної сили ривок, і я в сідлі - сідницями наперед… на його передку!

- Ну, нарешті! - Перунша також припала до кришталевої кулі, але для неї там - знову нічого.

- Люсю, Будь ласка, заспокойся, не втрачай над собою контролю. Воно солодко та… незручно! Он натерла все до крові поміж ногами. І голограма затуманилась… Це що - знову я? Веду плем'я кочівників до стану амазонок. Що я роблю - о, жрице домашнього вогню! Аж ні - посміхнулася назустріч. Звідкись взялися пи-рикраси - золоті сережки, ба-ляшки, коралі з емалевою інкуру… вка-рапленнями. На цариці - плаття-туніка звузькими рукавами з червоного репу-су, розшите по ка-раях дрібними намистинками зі се-кла, агату, хале-цедону. Ка-ра-суні!