Павло Шевченко - Волоцюги

- Усе твоє тіло дуже важке, - невтомно продовжувала чаклувати Перунша. - Воно ось-ось провалиться крізь м’яке крісло. Відчуй сухість у роті, допоможи собі в цьому, перемістивши центр свідомості на дно черевної порожнини (пауза).

Зараз я розпочну відлік від десяти до нуля. З кожним числом ти будеш розслаблятися все більше… “Десять”, “дев’ять”… “нуль”: ти абсолютно розслаблена - як ніколи раніше. Подивись - як тут навкруги затишно (пауза). Уяви собі й відчуй, як виходиш зі свого тіла. Піднімися на декілька метрів над тілом. Потихеньку знижуйся, ставай на землю. Як тільки ноги будуть на землі - ти опинишся в одному з твоїх минулих життів…

Наїздниця, мов кисіль, ледве не сповзала з крісла.

- Ти відчуєш, що те життя - твоє, ти прожила його в минулому, до того, як народилася цього разу. Ти зможеш побачити сцени зі свого життя, входити й виходити з них, розповідати про них.

Відчуй, як піднімаєшся над своїм тілом, усвідом потік енергії…

Залишене без догляду регресивне тіло Артем’євої обмякло ще більше.

- Тепер донизу, донизу, донизу. Повільно, обережно підготуйся доторкнутися до землі. Як тільки доторкнешся - занурюйся в бажаний спогад-пласт. Дивись вниз на свої ноги. Ти бачиш свої ноги?

Піддослідна, мов кішка, зашкрябала об підлогу нігтями пальців правої ноги.

- Тепер повільно підводь погляд. Повільно.

Будь готовою сприйняти те, що побачиш. Дивись прямо перед собою. Навколишній світ прояснюється. Поступово прояснюється. Картина стає все яснішою. Все ясніше. Сприймай те, що бачиш, сприймай довкілля. Один, два, три… Розповідай!

Скажи мені, що ти бачиш у своєму минулому житті?

- Я бачу себе з пи-ши-ними стегнами, товстими целюлітними ногами й маленькими, мов горобчики, грудьми, - ледве ворушила язиком Артем’єва, втупившись сонним поглядом у видиму лише їй голограму кришталевої кулі.

- Ти що - зовсім гола?! - продовжувала Перунша камінним голосом доктора Моуді, встигнувши, однак, піймати себе на цілком слушній думці: “Горобчики” в неї - а хіба не теж саме зараз!?”.

- На мені набеде-реник з ведмежої шкіри, дуже кара-сивий. І підрізане до потилиці волосся з червоною міткою в поро-борі. Я горо-жуся ним - бо це означає, що я замі-жаня. А які кара-сиві коралі - чистої боро-низи. Узагалі, я кара-суня з кара-сунь. Я інь - жінка, на яких в общині тримається усе.

- А поряд хто?

- Поряд такі ж заміжні сусідки з нашого великого поселення. Вони готують квіткові пахощі, розтирають зерна, ту-чуть одяг, шиють зі шкірок взуття. Я розмальовую ги-линяну фігурку БогиніМатері, нашої берегині материнства й родючості, сусідки - писанки, фігури-ки вола, який допомагає нам обороби-ляти землю, і голуба - символ неба.

Ми спішимо, бо скоро - маківка літа, па-разник Богині-Матері. Грації Богині-Матері дуже схожі на мої, вона зображається в нас з піднятими догори руками. Вечоріє: хлопці розпалюють на крутосхилому березі річки вогнище. Ой, як гаряче після стрибків через нього, скоріш до води - купатися!

А потім злягаємося з чоловіками - щоб наступної весни народжувалися здорові сонячні дітки..

Це свято сина й доньки прабога нашої віри - Купайла та Купали…

- А як називається ваше поселення?

- Ми називаємо його Тири-пілля, воно розташоване на крутосхилах величної річки, що має пороги, у заводях яких водиться багато риби. Проживаємо великими сім’ями он у тих заквітчаних глиняних хатинках з очеретяним дахом, без вікон.

Бачу плуга, дерев’яне колесо (уявляєш, Людмило - ми винайшли його на тисячу років раніше від шумерів!), - стоїть нікому не потрібне під хатою поряд з драбиною. Ми хлібороби - на полях піднялися китички по-роса, засіяного чоловіками ще на весні. У нас усе є: запаси зерна, меду, хутра, вовни, в’ялених м’яса, риби, вже два покоління тири-пільчан не знають голоду. (Ой, Людмило, запам’ятай, а то потім забуду: ми говоримо “хліб”, - наче у хлібному відділі супермаркету на Печерську, - уявляєш!). Он моя темно-ряба корова, ремісники обмінюють товари з посланцями сусідніх поселень. Хтось поніс жбан зміїної отрути. Чоловіки-хлібороби не воюють - у них навіть зброї немає. Вони займаються домашнім господарством, вишивають, майструють ляльок - у вигляді жіночих фігурок, моляться на них і нас, у всьому підо-коряються. А он воїни-косаки на конях. Голова поголена, а на тім’ї - коса…

Артем’єва якось пересмикнулась - у Перунші мурашки тілом побігли. Куди занесло - аж у Трипільську цивілізацію. Це ж он поряд: труби Трипільської ТЕЦ можна у ясний день побачити з оглядової вежі її вілли! Скільки не пропливала мимо катером, скільки не запрошував до яхт-клубу його власник, знайомий грек Страхопопулос - усе ліньки було пристати бодай до причалу смт Українка. Звідти до поселення Галини - палицею кинути.