Павло Шевченко - Волоцюги

От і зараз противилося усе нутро, а в голові солодко лоскотали знайомі варіації на тему “А чом би й ні!”. Чому справді не пристати на пропозицію Людмили Сталінітівни - і через тиждень-два з честю виконати особливу місію. Нога майже в порядку - он зранку вкотре осилював вже на своїх палату й коридори клініки. Ізраїль, куди треба було летіти, - цікава країна, винятково багата своєю біблійною історією, друзяками, його “ахабським” молодечим спогадом. Та й гріх не віддячити Перунші - воно їй треба було стільки вовтузитися з якимось випадковим подорожником.

- Приємна безпечна поїздка! - мило напучувала вона з глибокого шкіряного крісла в кабінеті головного лікаря. - Грати доведеться лише роль самого себе: журналіст збирає матеріал для якогось там опусу - ну, вам видніше про що. У потрібний час і потрібному місці дадуть знати наші ізраїльські партнери. Передасте їм оцей пакет, заберете те, про що ми говорили, - і додому! Вибачте, що нагадую - чоловіки зазвичай такі неуважні: не забудьте взяти у дорогу свій ціпок - без страховки вашій нозі ще зарано!..

- Я так розумію, Людмило Сталінітівно, що саме у схованці того ціпка я й маю переправити через митний контроль “те, про що ми говорили”, - раптово прозрів неслухняний шпіон. - Майже як у гайдаївській кінокомедії “Діамантова рука”! Ідеться ж про імплантати. З ізраїльськими митниками, натренованими на терористів, краще не ризикувати - це контрабанда!

Антон Омелянович не без задоволення порадів за свою поінформованість (“Хто володіє інформацією, той володіє свободою!” - дякую тобі, Лускунчику!), і чи не вперше за час розмови вже якось без остраху заглянув у зеленкуваті чоловічки Медузи Горгони.

Перунша на мить завмерла, і, вибачившись, мовляв, треба терміново зателефонувати, зникла з кабінету.

Ну, амазонки! “Особлива місія”, а вони - мініконтейнер з яйцеклітинами й куди - у ковіньку!

Кур’єр - кульгавий журналіст-контрабандист з обличчям, на якому все буде написано! Бідні яйцеклітини… Faux pas - хибний крок!

Стривай, а чому б їх не переправляти без видалення “звідти” - так би мовити вживу, усередині донорів-донорок? Домовитися з партнерами: дозріли перед місячними - під виглядом звичайних туристок - у літак і до Києва. До того ж перекласти на “реципієнток” ще й функцію кур’єра - кожній по міні-контейнеру з іншими донорськими яйцеклітинами! Інсайт!

Великого комбінатора понесло б ще далі, та двері відчинилися і разом з Перуншою до кабінету ввійшла… ну, дуже схожа на неї “мадам” років так 35-40…42. Одяг, колір волосся, риси обличчя, фігура - окремо все різне, а разом, коли скласти до купи - ніби Путін з Медведєвим. Однакові пружність у рухах, манери, енергетика - наче клоновані з однієї яйцеклітини.

- Знайомтеся, Галина Артем’єва, моя колега, - ледь закінчила Перунша своїм вишколеним голосом, а ще в одного “колеги” голова втяглася у плечі. Був би під ногами не паркет, а пісок - скористався б страусиним “ноу-гау”. “Це ж та “горілчана” Артем’єва, у команді якої ішачив минулої виборчої кампанії! Господи, хоча б на сьогодні відніми в неї зорову пам’ять, усе інше - хай буде…”.

- Я тому Іпполітові яйця відірву, - кинула майже з порогу Артем’єва, але при цьому чомусь подивилася на Антона. - План вони вибудували - телепні! Даруй, Людмило, довірилася, у деталі не вникла… То як будемо діяти?

Альтернативний ціпкові план “живого контейнера” був сприйнятий “мадам” неадекватно. Людмила Сталінітівна якось принишкла, а Артем’єва більше клацала на калькуляторі, кудись телефонувала, щось з кимось уточнювала. Автор ідеї не наполягав, побоюючись привернути особливу увагу до своєї грішної персони. “Ні” то й “ні”, а зігрітися можна. Тим паче, що в запасі ще “тижнів зо два”.

Як повільно й нестерпно ті два тижні тягнулися! Клята Яйцеклітина - вона діставала його ледве не кожної ночі! Тільки-но зімкне очі - разом з 500-ма мільйонами подібних голо вас тиківгаплоїдів несе бурхливим потоком у суцільній кривавій темряві якимось безкінечним звивистим тунелем. Слизько, скрізь слизь, спека, задуха, справа, зліва, позаду боляче луплять боки аж посинілі від перенапруги джгутики конкурентів.

“Куди ти лізеш, мудак! Якби кожен живчик запліднив яйцеклітину - одним махом можна було б заселити дві такі країни, як США!”. Без увімкненого світла, поворотників, порушуючи всі правила дорожнього руху, - шалено, мов зграя лососів на нерест, рвалися вперед, вперед, вперед! “Може пригальмувати?”. Та поклик предків, нестримне бажання бути першим додавали нової жадібності, сил, завзяття, вперто несли до божевільної мети…