Павло Шевченко - Волоцюги

- Сподіваюся, ти розмовляла не лише зі своїм голубим дружбаном з Володимирського ринку? - перепитала Людмила Сталінітівна.

- Люсю, вважай, на тому кінці - в Ізраїлі справа залагоджена… Але потрібен наш надійний кур’єр, причому, як сказав той придурок Іпполіт, “бажано з журналістським алібі”. І був же такий десь, та ніби крізь землю провалився…

Крихітний павучок невміло перебирав лапками кілометри видимої лише йому липкої дороги.

Видать, щойно поповнив сімейство палатних членистоногих, і відразу, ще за дня вирішив розвідати: що там, нижче рідної стелі? Може й йому дістанеться крихітка зі смачних, майже ресторанних сніданків і обідів, які доставлялися сюди на візочках.

Нижче стелі, в ортопедичному ліжку нічого цікавого не відбувалося. Антон Омелянович вже третій день дисципліновано, тихо сам із собою відлежувався на стальних розтяжках. Доглядала за ним переважно Тамара, раз на день, ближче до 11.00 робив обхід лікар. “Усе йде по плану!”, - бадьоро говорив пацієнтові “вічно зайнятий” завідувач хірургічним відділенням репродуктивної медицини, при цьому чомусь підморгував лівим оком.

Колись, у часи “раннього” редакторства, Антон полюбляв хоча б раз на рік утікати до лікарняної палати подалі від виснажливої робочої круговерті. Знайомий професор Хвойдецький поцупив зі своєї докторської дисертації для таких випадків навіть серйозний медичний діагноз: вітастенія, втома від життя… Соромно сказати, йому подобалося, коли жаліють. Співчуття рідних, близьких, знайомих, “товаришів по роботі”: замів, головного бухгалтера, профспілкових активістів. На тумбочці - мрії “тяжкого дитинства”: шоколад, яблука, гори дефіцитних, від грузинів з базару, цитрусових, якими із задоволенням смакували сусіди по палаті і молодший медичний персонал. А коли нікого - так добре писалося те, що на волі недописалося… “Темної густої ночі, коли кривавий серпанок утомленого Місяця накрив Столичне шосе, чорнявий двохсотий “Ленд Краузер” похмуро виповзав на самотинну естакаду хиткого Південного мостуу-а-а”, - почав було складатись у голові веселий “гіпсово-трагічний” сюжет.

Продовжити сценарій фільму жахів не вдалося. Без стуку відчинилися двері, і до палати ввійшла Вона. Антон відразу зрозумів: це та сама Людмила Сталінітівна. Класичний діловий костюм, на зворушливому, з горбинкою носі - стильні окуляри в золотій оправі, круті стегна, стрункі ноги, років 35-40…42, оберемок польових квітів і хвиля якихось далеких знайомих парфумів - оце й усе, що він встиг схопити поглядом і відчути, перш ніж директриса привіталася приємним вишколеним голосом.

- Будьмо знайомі, Антоне Омеляновичу, - вона по-чоловічому простягла руку. - Людмила…

Перун, господиня цього закладу і свідок вашої невдалої пригоди на мосту.

Антон спробував було підвестися назустріч, та не дала підвішена гіпсова нога.

- Сподіваюся, тут створені всі умови для швидкого одужання, - Сталінітівна задоволено, ніби вперше, оглядала “свою” мінімум тризіркову палату. - Як самопочуття, як нога?

- Та дякувати Богу й вашим лікарям…

- Дякувати будете тоді, коли вийдете звідси на своїх, - посміхнулася пані Людмила. - Що ж до до інших обставин аварії - мої помічники владнали всі формальності. Авто - у нашому гаражі, навіть із сільськими гостинцями в багажнику. Запашний розповідав: дивним чином усе збереглося.

Протокол ДАІ…

- Було б краще, пані Людмило, звичайно, і цю справу якось уладнати, - порушник правил дорожнього руху почав м’ятися під поглядом Медузи Горгони (оце так метаморфоза - ще трохи й закам’янію!). - Зрозуміло, за умови, коли ваша сторона не проти… Не люблю цієї тяганини… Готовий відшкодувати… І за авто, і за турботи клініки, репродуктивної. Взагалі дуже вдячний…

- Запашний також дав маху - можна ж було пропустити чи об’їхати, - директриса ніби й не помічала його мимрення. - Добре!

Антон чекав, що час формальних відвідин хворого нарешті сплив, ще раз гречно подякував за “розуміння і ногу”, однак господиня, вже прямуючи до дверей палати, зупинилася на півдорозі.

- Антоне Омеляновичу, а я пам’ятаю ваші статті ще з 90-х, якщо не помиляюсь - в економічній газеті “Діло”. На них багато хто з новачків-підприємців вчився. Ото були цікаві часи… Ну, про це - якось іншим разом…

За Перуншою не встигли зачинитися двері, - до палати зі шваброю шаснула старша медсестра.

- Що ж ви цілими днями у стелю дивитеся, - а головного й не побачили?