Павло Шевченко - Волоцюги

Витяг з бардачка “Карту автомобільних шляхів України”. Куди не глянь - жіночі назви населених пунктів: Олександрія, Катеринівка, Покров ка, Васелинівка, Калинівка, з десяток Мар’янівок, Ульянівка (це що - від прізвища вождя (?!) чи колись поширеного на цих землях імені “Уляна”?).

Шпола, Сміла, Золотоноша, Знам’янка… Безбожна пострадянська степова Україна-мати, Українажінка… І “українки з українцями - найнещасніші на Землі люди”.

Що-що?! Повернув регулятор звуку приймача, і вухам своїм не повірив. Усе те ж мовне радіо “Ера” знову сипало попіл на голову: “За висновками професора університету імені Еразма Роттердамського пана Рута Вінховена, керівника щорічного наукового дослідження, найщасливіші люди серед 90 країн світу проживають на Мальті, а найбільш нещасні - у Зімбабве й Україні. Індекс задоволення власним життям виводився на основі репрезентативних опитувань 100 000 землян за десятибальною шкалою. Серед критеріїв оцінки - ставлення до жінки…”

Останні сто кілометрів до Києва Антон подолав майже на автопілоті. Тримав дорогу, тиснув на педаль газу, обганяв старенькі “Жигулі”, проводжав боковим зором довколишній потік краєвиду, що втікав поза вікна, кудись у підсумок. У русі й мандрах є свій особливий смуток марноти…

Цікаво, що б сказав принагідно, з приводу “національних особливостей” українців інший професор - його дружбан-волоцюга з острова Тапробан Мартін Лютер, дослідник “буддизму, Христа, сексу й “жіночого начала”? Певно, як і у переданому Антонові щоденнику, почав би про своє - велич і боговибранність Жінки… Занечищуєш, виснажуєш, недолюблюєш, не поціновуєш цю пряму дорогу до Бога - мінус друге місце!

Три професори про одне й те ж - уже занадто.

Щось підказує і йому, Антонові Веремію: пора. Попереду Київ, розкішний дім на березі озера, проте хто його, господаря, там чекає, - хіба що пес та, можливо, трішки - кіт. Це для сестри Валі таємниця (півавто гостинців для родичів надавала!), а насправді з “родичами” як у відомому грузинському анекдоті: “зовсім один”. Двоє донечок, розібраних колишніми дружинами… У першої, Ірини - своя сім’я, бачаться лише у дні народження дочки та внуків; з другою Іриною (!) - також не склалося, уся у своєму бізнесі, переважно за кордоном, дякувати, хоч зрідка спілкується з “колишнім” телефоном; третя - дев’ятнадцятирічна Ірена (!) - ну, це окрема розмова… Ірина, Ірина, Ірена… Жаннетта, Жоржетта…

Антон узяв правий ряд Столичного шосе вже в сутінках міської неонової ночі. При виїзді естакадою на Південний міст піддав газу - і раптом якась чорна тінь зі страшною силою кинула тритонний “Краузер” управо. Інстинктивно ухиляючись від удару, Антон різко вивернув кермо, і авто, проламавши відбійник мосту, з усього маху влупилося на пятиметровій висоті в опору рекламного щита. Тінь зліва, скрегіт і зойки розпоротого металу, напис “Подаруй жіноче щастя на щодень!”, пральна машина посередині…

Здолавши автомобільні корки нічних столичних вулиць, президент компанії “Інтердизель” Людмила Сталінітівна Перун точно за графіком рухалася в аеропорт “Бориспіль”. При виїзді на Південний міст передній “Хаммер” супроводу на повній швидкості влупив у бік якесь авто, що необачно виїхало на основну смугу. Анатолій Андрійович, “новенький” водій її “Лексуса”, хотів було пригальмувати, та господиня, ніби нічого й не сталося, дала команду:

- Об’їжджай! Наші розберуться!

За декілька хвилин, уже за мостом у салоні наздогнало цвірінькання мобільного телефона.

- Що там? - ніби на виробничій планерці запитала у слухавку Перунша.

- Людмило Станіславів…но (вічно плутали її по-батькові), - біда, - доповідав явно вибитий з колії начальник особистої охорони Запашний. - Серйозна аварія - боюсь, буде багато галасу. А я не впевнений, що ми на всі сто праві…

- Не ми, а ви, - Перун скористалася нагодою поставити на місце зазнайкуватого (це точно!) відставного полковника Запашного. - Які пропозиції?

- Думаю, треба викликати даїшників, ну і…

- Погано думаєте, Юрію Владиславовичу, - після паузи трохи потеплішала директриса. - Щойно сказали: “є сумніви”, “не уникнути розголосу”, а самі туди ж. Трупи?

- Та хто його знає, - заметушився в мобільнику Запашний. - Там у темряві не розгледіти, машина зависла над мостом, ну, задок тут, біля нас, а бампер - там, обняв на п’ятиметровій висоті рекламний щит. Що у салоні - треба лізти…

- Треба - лізьте! - перебила полковника (от телепень!) Людмила Сталінітівна.