Павло Шевченко - Волоцюги

Запив-загуляв, словом, як у “мильному” серіалі…

Вона довго не могла второпати, що сталося, як це можна було віддати перевагу якійсь фарбованій секретарці!

Щоправда, особливих пристрастей між ними не спостерігалося, хоча Перун добросовісно освоїла й це жіноче “мистецтво зваби й ліжка”.

Рідко, але пізнавала навіть те окрилене, інстинктивне, нестримне, наростаюче відчуття солодкого безтямного вивільнення, щемливий, до нестерпності жагучий спазм там, унизу живота… А що отримала, що він під завісу кинув у вічі: “Твоє тіло дає про себе знати… лише у фітнес-центрі!”. Невже світ насправді влаштований за фройдівським принципом генітальної любові? Невже чоловік не може бажати ту жінку, яку любить, і не може любити ту жінку, яку бажає? Що ж залишається дружинам - усім на панель… своєї сімейної домівки?

Слабак. Про що вона йому чесно, відверто, як перед Богом і сказала. Без істерик, скандалів, кривавих майнових перетягувань. Віктор тихо зібрався і - пішов. З часом емоції шлюбного розлучення взагалі вщухли, зараз - усе ті ж партнери по спільному, ще залишеному батьком, бізнесу. Необачна рудоволоса секретарка Оля, слабке, наївне, відкрите всьому світові дівчисько, вилетіла з компанії, як пробка з-під шампанського. Та ще й з “вовчим білетом” на дорогу - Людмила доклала руку за повною програмою…

Чи самотня вона тепер, як може комусь впасти на думку? З її здатністю сприймати світ таким, яким вона його сприймає, рідко стаються розчарування. Душа лише відлунює, більше робить вигляд… Усе йде згідно з планом, вона живе спокійно, у достатку, спілкуванні з партнерами, хай і діловими, зате “тоді, коли їй зручно”. З юрисконсульта степового радгоспу, через стільки принижень і страждань добилася свого - чого ще бажати “жінці середніх літ”? Як і раніше полюбляє нашвидкуруч чаклувати на кухні, мріє зайнятися якимось конкретним ремеслом, наприклад вишиванням (це б додало їй відчуття стабільності!), та … нудно й довго. Звичайно ж, - красива! Це дуже важливо - подобатися собі у дзеркалі. І хай ніс з горбинкою, а щоки трішки, зовсім трішки опустилися (пора до пластичного хірурга чи змінити свої звичні креми?), - для себе вона завжди красуня.

Ой, ледве не забула - успішна й затребувана. Це - наркотик, відбери - анофілактичний шок.

Чим далі від дівочих років - тим більше дістають сумніви щодо того, чи хороша вона мати.

Виносила, підняла, а, схоже… недолюбила. Недолюбили її, недолюбила вона. Недолюблене людство… Зібратися б усім жінкам світу і якось домовитися: давайте хоча б одне покоління людей виростимо в повній любові. Це ж так просто - Організація Об’єднаних Недолюблених - ООН. Амазонки, левиці, овечки, кішки, зозулі, лебедихи, лані, корови - суки: плюньмо на все й виконаймо головну Божу функцію. Бо ж недолюбила вона, недолюбить і її Віктор № 2.

Син, учорашній випускник Гарварду, працює, точніше, вчиться працювати під дахом її “Інтердизеля”. До ідеалу діда, царство йому небесне, звичайно, далеченько. Та це росте справжній Переможець - недаремно ж вона стільки в нього вклала! Іти в нафтовий бізнес відмовився (даремно!), а от за реалізацію давнього її проекту - особливого елітного медичного закладу - взявся із задоволенням! Вона так переймалася дітищем - клінікою репродуктивної медицини, що слідкує за кожним кроком Антона. Ось і зараз свої люди в правлінні донесли: назрівають проблеми. Донощиків вона не любила, а от доноси… Добре, що хоч перехопила, до Галини Артем’євої, співвласниці лікарні, не дійшло! “Галю ж, моя, Галю”, давня степова подруго!

Це тільки їй дозволено принагідно діставати Людмилу своїм ще “студентським”: уже клімакс наближається, а Германа - нема… Вистачить, Германів-Вікторів - ненавиджу! Невдячні, товстошкірі, надзвичайно шкідливі егоїсти, за якими потрібен особливий нагляд… Утім, яка користь від розчарувань у колись наближеному до себе чоловікові, - сама обирала. Ну, а щодо задоволення природних потреб жіночого організму, так би мовити, заради здоров’я - у неї свої маленькі секрети. Є самотній солодкий ранок, раз на місяць (усьому свій графік) - таке ж солодке приборкання безсоромного поклику налитого дикою хтивістю сторожка, завчені ніжні мандрівки відомими лише їй манівцями змокрілої піхви…

Кому як не матері вберегти від спотикань недосвідченого в бізнесових справах сина? Таємно від Антона сіла в цей роздовбаний, ще з радянських часів “Як-140” - і ось, слава Богу, летить до ізраїльських партнерів, на землю обітовану…