Павло Шевченко - Волоцюги

Дякувати сусідкам, надоумили - де, що і як, хоча вона й сама “у курсі дєла”. Скільки разів ще з живим Омеляном навідувались до онуків. Старий усе бормотав: оце тобі - шестеро, і ні одного хлопця, пропала фамілія! А Тетяна не могла надякувати Богові: дівчатка - це ж перші помічниці, ніжні, зрозумілі, солодкі квіточки!

Ну, нічого, сусідки за хазяйством наглянуть, а дорога - якось доберуся. Головне ґав не ловити - щоб гроші бува не вкрало (цілу пенсію взяла із собою!). Читати, щоправда, не вміє, та язик і до Києва доведе. А ще треба зайти до діда Німенка, кажуть, він на прощу до Лаври ходить…

Старший жив аж в обласному центрі. Ще на кустанайській цілині, а пізніше - ліквідатором у Чорнобилі заробив добрі гроші, “виплатив” тут, недалечко від автовокзалу, трикімнатну кооперативну квартиру. Міла, його дружина, мила, чорнява розумниця працювала вихователькою в дитячому садку, головне - до дому близько. А Володя все на своїх залізяках - шоферує на міжміських автобусах. Казала йому - скільки можна, ти ж на чорнобильській пенсії, кидай ті далекі рейси!

Звичайно, лишньої копійки не буває. Та Міла вже якось шептала: є хтось у нього, мамо, є, і саме в тих рейсах. Батько любив погуляти, і вони туди ж?

- Ну, дурне, я йому ось покажу! - беззаперечно взяла сторону невістки свекруха, коли аж надвечір присіли на кухні. - Така образована роботяща жінка, з ранку до ночі не присяде - і обіжати! Дивлюся на тебе, доцю, й не нарадуюся: і наварено, і прибрано чистенько скрізь. А що то за розквітчані подушки - сама вишивала? Коври ж які гарні на стінах, парове отоплєніє, книжок повен сервант, новий телевізор. Слава, Богові, дівчатка вже повиходили заміж, живі-здорові. І вся ти така - аж світишся…

- Та де я там, мамо, свічуся - он всі очі ночами виплакала, - жалілася повненька, також у літах, невістка. - І не за тим, що на старості років злигався з тою курвою з автопарку, - який з нього ухажор, десь пропав - і все!

- Ой, горечко, як це пропав? - застогнала Тетяна.

- А отак, мамо: поїхав недавно за льготною путівкою на море - і з кінцями. Останній раз дзвонив з Одеського порту, каже: надоїло валятися на березі, проскочу я’ка з хлопцями в Турцію, куплю новий акумулятор до “Жигулів”. Бачте, ішов набережною, а тут знайомі з корабля руками махають - давай, мовляв, з нами. Він і не встояв…

- От уже ж, волоцюга, його вічно по світах носило…

- Його, мамо, не по світах, а в ліжко саме до тої кондукторші затягло. Не треба нас дурити: “помахали з корабля” - у нього навіть закордонного паспорта немає!

- А може, все-таки контрабандістом прорвався - бідне, голодне, заробляє на чужині копійку для сім’ї…

- Я вже не знаю, що й думати, кого слухати, - змахнула сльозу Міла. - Це мені одна знайома з дитсадка сказала. Побожилася, що нібито на власні очі бачила на днях Володю - тут, у місті. Я порилася в його речах - так, про всяк випадок, і ще й фотографію її знайшла! - залилася сльозами бідна невісточка. - Он, дивіться, яка краля!

Поговорили-поплакали, та чим вона, старенька, може ще зарадити? Міла - на роботу, а Тетяна зібралася - і поковиляла на автовокзал.

Підійшов якийсь рейсовий автобус - із нього виходить “кондукторша”, вся худа, зухвало нафарбована, у хімічних завивках, і… такому ж - як на тій фотографії, платті.

- Ах, ти ж гадино, зміюко підколодна, - Тетяна з усього маху, де й сили взялися, опустила свого “парашута” на голову зухвалої кондукторші. - Я тобі зараз покажу, як чужих чоловіків зманювати! Дорогу до Володі забудеш! Люди!

- Бабушка, ви шо! - зойкнула піймана на гарячому кондукторша, з останнього ухиляючись від ударів нестримної баби. - Какой Володя, я знати його не знаю, і вообще, ми з другого города…

Міла потім розповідала, що її Володя об’я - вився буквально того ж таки дня, голодний, спрацьований і трохи переляканий. Моряк далекого плавання прямо з порогу запитав:

- А де ж мати, її сьогодні на автовокзалі бачили…

Ну, а з Петром… Добре, що дочка Валя допомогла, а то б сама не впоралась - года вже не ті. І поробили ж там! Син було вже й вертався до її любимої невісточки (спасибі Тоні, от же “впечатлітєльна”, приймала назад), та посидить вдома, посидить, і як місяць зійде - за картуза й знову до своєї ветеринарші! З такими трудами купленого “Москвича” продали, усе хазяйство захиріло. Щоправда, Тоня молодець: як би там не було - тримала корову, теличку, шестеро свиней, курей, качок. Одне, своїм горбом усе таскала! Ніби знала, що її Петро вернеться.

Повернувся, аж через літо! І то як вийшло.