Павло Шевченко - Волоцюги

- Що ж виходить, Мартіне, - поспішив уже самостійно вибудувати якусь кострубату причиннонаслідкову конструкцію Антон. - Нечиста, інфікована вірусом “безсовісності” енергія-інформація одного тіла блокується-накопичується, притягується до такої ж енергії-інформації другого, третього - тисяч, мільйонів, бац - і маємо Виразки й Цунамі? Але ж чому тоді в Автора ніяк не доходять руки до вдосконалення першопричини - свого творіння “за образом своїм і подобою”: базові координати людини не вдосконалюються тисячоліттями…

- Хто бачив чи знає, які насправді ці “образ і подоба” і що це за сутність взагалі, - неочікувано для Антона здався професор. - Гоноріфікабілітудінітатібус…

Що він сказав?

- Ви ж, мабуть, чули про цунамі? - звернувся Антон до своєї “правої руки”, тітки Дуськи. “Яке ж повне ім’я цієї посивілої, спрацьованої, скільки пам’ятає, - вічної вдови?”. Дуська - можливо, Дульсінея? Було б красиво, романтично, як у пасії Дон Кіхота - Дульсінея комсомольська… Ні, згадав: тітка Євдокія з російських старовірів-переселенців десь з-під далекого Оренбурга. Привезли чужинців ще перед війною у вимерлі під час голодомору українські степи, кинули до бараків - зміцнюйте Інтернаціонал! Піднімайте разом із хохлами-махновцями, тими, хто вижив, кого зігнали нужда та партійно-комсомольський примус, - перше бурякове відділення відомчого радгоспу цукрового заводу…

Стривай, так це і він, Антон Веремій, інші новонароджені громадяни-земляки з’явилися на світ Божий не в якомусь людському населеному пункті, а у виробничому підрозділі “сахзаводу” № 1? Виходить, так, - до останнього часу навіть на дорожньому вказівнику писалося “Совхоз “Комсомол”. Ні церкви, ні сільради, ні пра батьків - ського коріння - у цивільно-господарських справах, за різними папірцями селяни-робітники ходили на поклін до керуючого відділенням, колишнього пітерського пролетарія Артюшкова. Ох, і жорстокий був чоловік, царство йому небесне, - страшніше цунамі…

Тітка Дуська, вона ж Дульсінея комсомольська, майже зримо почала ритися на поличках старечої пам’яті, перебираючи кострубатими пальцями кінчики хустки, такої ж вилинялої від часу, як і вона сама. Проте так і не спромоглася виговорити гіпнотичне іноземне слово.

- Та, конешно, Омеляновичу, чули, - прийшла на допомогу подружці сухенька балакуча кума Марія. - По телевізору показували: в океані піднялася величезна хвиля, от вона й накрила півсвіту! Скільки ж там людей погибло! І діти, і старі, цілими сім’ями - як ото у нас у голодовку… І хати море забрало, і хазяйство. Боже, боже, це ж яке горе!…

Антонові чомусь перехотілося саме зараз витягувати з пам’яті подробиці трагедії острова в океані. Кума Марія, вважай, майже все сказала - чого тут товкти воду в ступі. Він тихенько наліг на інший монолог - мамині коржі з маком. А старі якось слово за слово перейшли від цунамі до своєї рідної статистики: хто, коли і за яких обставин помер у цьому році, де, хто і як похований на Синдикаті.

Поганяло “Синдикат” місцевий цвинтар перейняв від розташованої на краю кладовища заправки паливно-мастильних матеріалів. Колишні керівні пролетарі-жреці постаралися, найшли під - ходяще місце. Мабуть, для того, аби механізаторипокійники й на тому світі не забували про головне - роботу на благо світлого майбутнього…

Раз на рік, чомусь за тиждень після Пасхи, сюди, до цих колишніх трактористів, комбайнерів, водіїв, доярок, свинарок, їздових, різноробочих притягує далеких дітей та родичів якась незбагненна сила. Гробки, Проводи, єдиний, але уже традиційний язичеський ритуал, - чи то генетичний потусторонній поклик предків, чи то використаний раз на рік шанс залишитися на власному плаву, спокутувати провину живими, заради себе, любимого… Добираються за будь-якої погоди, хто чим - до Виски, потім - до залізничного роз’їзду Войновка. Звідти - три кілометри роздовбаною “бурковкою”, “дорогою життя”, так-сяк вимощеною ще при Хрущові.

Раніше ховали хто де і хто як, - місця було вдосталь, а віднедавна, як розрісся дубовий ліс, - кучкувато.

Одні лежать ногами на південь, до Синдикату і старого саду з гуртожитками-розвалищами. Колись сюди щоліта звозили на сезон у поля сотні найманців-”западенців” - з Білорусі, Львівської, Рівненської, Закарпатської, Івано-Франківської областей. На заробітки приїжджали переважно дівчата. Ночами, після тяжкої праці, тут, у гуртожитках, у них - немитих, стомлених учорашніх школярок зливали молоду дику сперму місцеві парубки. Хто вагітнів - тому щастило: виходили заміж і тут-таки й залишалися..