Павло Шевченко - Волоцюги

Від втрати партквитка врятувала лише рубрика “Ліричне”, під якою були розміщені “літературно-ноосферні” (мовляв, за стилем академіка Вернадського) вправи молодого позаштатного автора та безадресність заголовку. “А можливо, це не ми сліпі, глухі, лишні!”. Тим паче, що немає там до чого особливо прислухатися…

- Життя прожили, а щастя, щитай, так і не бачили, - тітка Дуська, кректячи на всі боки, полізла під стіл поправляти рвану панчоху.

- А може, кумо, воно, щастя, тільки й того, що в телєвізорі показують?

Хемінгуей виявився Мартіном Лютером (це ж треба - тонуть одні класики й реформатори!). Німець із Фрайбурга, етнограф-дослідник, мандрівник, схоже, такий собі український волоцюга Сковорода. “Світ ловив мене, та так і не впіймав!”.

Острів в океані давно став для нього майже рідною домівкою. “Як тільки-но в Європі зима - я сюди, до тепла”. Його хіппі-хатинка, відчинена всім вітрам, сонцю і зорям, приліпилася на мальовничому пагорбі. Каркас - із дрючків бамбука, так-сяк зв’язаних мотузком, стінами і дахом слугують рогожки з пальмового листя й очерету. Як ця конструкція трималася купи, тим паче вистояла під час цунамі - для Антона залишалося таємницею.

Та кращого лазарету для двох “неходячих” в умовах тропічного клімату та дефіциту житла годі було й придумати. Удень - прохолода, вночі ще свіжіше, - і ніяких кондиціонерів! “Ліжко-місця” із захисними сітками-балахонами від комашні, плетені стіл і крісла, відчинив хвіртку - “ванна кімната” просто неба, з гордістю Мартіна - справжнісінькими євроунітазом і такими ж рукомийником та душем. Щоправда, стіни й дах бунгало місцями час від часу зривало поривами вітру, вода бігла цівкою, скрізь ганяли мурашки, ящірки й тутешні смугасті білки - та жити можна!

У той трагічний ранок Лютер як завжди спустився до сусіднього інтернет-кафе за традиційним європейським сніданком (бекон, омлет, джем, масло, тост, чай з молоком). Хвиля накрила його так раптово, що він навіть не встиг піднятися з-за столу. Удар об шинквасну стійку, закрутило-завертіло…

- А де мої сандалі, Ентоні? - старий втупився дивним поглядом у свої босі ноги.

- Мабуть, там, де й моя “Українська з перцем”…

- Я бачив їх тоді, тебе з ігуаною на плечі й… твою цупку холодну руку, - мовив вчорашній утопленик.

- Професоре, ти ще розкажи про світло в кінці тунелю і голос…

- Він мені сказав, - Мартін болісно підшуковував потрібні слова, - щось на зразок: вертайся, ще зарано… А мені так не хотілося, бо там добре було, чисто… Ні-ні, спочатку було страшно, потім мене зустріла… вона…і заспокоїла…

- Шановний пане професоре, дихайте глибше.

Усі потойбічні видіння, якщо вони узагалі були, - це результат кисневого голодування мозку: прості біохімічні реакції шокованих, е-е, нейронів. Так би мовити, інстинкт самозбереження: внутріклітинні везекули з останнього виділяють, е-е, нейротрасміттери з нейромодуляторами - ядерна реакція у критичній точці! Синоптичні переплетення - енергія б’ється, мов пташка у клітці!

Звідси й кіно…

Нахапавши з миру по нитці, журналісти знають усе про все, але врешті - нічого до пуття.

Добре, що хоч не англійською довелося вичавлювати із себе подібні сентенції. Антон подумки вкотре подякував німцеві за досконале володіння російською - професор!

Утім, балачки-балачками, а де ж та “невідкладна допомога”, яку обіцяв віднайти Соломон, місцевий дружбан професора? Що скалічена нога Антона - заживе, а от підстаркувате, хоча й треноване тіло його “колеги по нещастю” ніяк не хотіло повертатися до звичного стану. Ні лікарів, ні ліків, ні зв’язку - доводилося на перших порах ставити діагноз самому собі. А лікуватися тим, що попадало під руку з похідної аптечки німця.

Від селища залишилися товстий шар мулу, сміття та розвалища. За винятком хіба що дивом вцілілої хатинки Мартіна, Дагаби-ступи й остову інтернет-кафе. Живі - білі туристи, місцеві жителі не втрачали надії, з острахом нишпорили групами й поодинці ближче до берега. А раптом усе-таки знайдуться рідні та знайомі, що пропали безвісти.

Організацією складування і вивозу тіл, як і життя загалом, переймалися всюдисущі монахи - хазяйновиті хлопчаки в незмінних саванах, з яйцевидними головами, вибритими до синяви. Виявляється, чуб - це зайве.

Океан сам виколисував утоплеників на вселенське кладовище. Декілька аборигенів під проводом господаря колишнього дайвінг-центру Тілака запливали на дошках до глибини. І щоразу також привозили звідти мерців. Переважно жінок, дівчат, дітей.