Павло Шевченко - Волоцюги

Втриматися на плаву, найти хоча б якусь зачіпку виявилося ще складніше. Колона підкосилася, як згорілий сірник, рухнула частина стелі, даху. Вир засмоктав їх разом із людьми, сміттям, розвалинами інших прибережних будівель і поволік у глибину. Антона з утоплеником, якого міцно тримав за шиворіт, понесло на металеву огорожу, уже подалі, метрів за п’ятдесят від колишнього притулку. Удар з усього маху об загострені прутні, нога!

Ти моя спасительниця…

Вода відійшла геть - ніби нічого й не було, а вони так і висіли вниз головою на застряглій у паркані милиці. Вивільнивши калічку, Антон відразу ж узявся за свого утопленика. Порожнина рота очищена, воду з легенів - через коліно, тепер удвох дихаємо, удвох запускаємо серце… Одна спроба, дві, три, сім - слава тобі, Господи! Вимазане грязюкою тіло чолов’яги пересмикнулося слабкою судорогою, горло зайшлося кашлем і блювотинням, на блідому обличчі проступила несмілива печаль життя…

Хемінгуей, мать твою нехай, - молодець!

- Ну, як же там люди і як вони живуть, сину?

Скликані сільським “телеграфом” - син Антон Омелянович приїхав! - бабусі-сусідки смачно гомоніли про своє за столом, накритим під розлогим горіхом поряд із літньою кухнею. Щойно Харитонівна вдруге обійшла гостей з бездонною макітрою. І полумиски знову переливали через край п’янким маковим молоком з теплими шматочками пухкого коржа. Треба ж, сьогодні ще й Маковея!

- А цитьте, кумо, - по-доброму приструнила глухувату балакучу сусідку беззуба тітка Дуська.

Вона першою почесно всілася по праву руку від гостя і увесь час відганяла від його миски мух. Чомусь саме від сьогодні ці, так і неприручені, але одвічні супутники селянина починають страшенно кусатися.

Ілля у воду насцяв, скоро - яблучний Спас, кінець літу…

- Та що розказувати, мамо… Люди як люди, тільки живуть на острові, в океані, темношкірі як ото сливи-угорки за хатою, - почав Веремій, дещо спантеличений шанобливою увагою старших. - Рис та карі - приправа така - ось і вся їжа. Ну, там банани, кокоси, вище в гори - наша кукурудза й патейта, вона ж картопля. Землі зовсім мало, людей - купа, бідність безпросвітна, проте живуть якось легко, радісно, духовно…

Антон на відчутті спіткнувся об прислівник, явно чужий для вуха засміченого матюками степового краю і радгоспної старості. Небеса обітовані… Далека, давно не тренована пам’ять, а з нею і найдорожче - спогади минулого розчинилися в пелені набутого склерозу, залишків внутрішніх заборон та боязні зурочити, порушити те, що вже не можна змінити. Ближня, безнадійна, - ледве жевріє, тримаючись на інтересі до дітей, своїх років та оперативних сільських новин. “Не встигли й оглянутися, а воно пора на Синдикат…”. Смерті не бояться - сприймають її як відпочинок, великий довгий сон, - та й не має на то ради. До розмов про вічне та духовне старі не звикли - ніколи цим не переймалися та й ніколи було за рутинною роботою, хазяйством, дітьми. Ніколи не було коли…

Що нажили досвідом, що чули від інших, надумали-нагадали самі - природним шляхом склалося у прості прагматичні формули, зайві для нових товарно-грошових часів. Що сталося - немає про що довго балакати! Ну, що вони бачили - усе життя, вважай, тут, на Комсомолі безвиїзно товклися. Та й кому розказувати?

Нового - хіба що похорони.

- Хутір геть вимирає, - бідкалася мати. - Залишилося нас на совхозі душ двадцять, та й то - більше пенсіонери. Уже немає кому викопати яму та винести на цвинтар. Ото хіба що на поминках й робимо перекличку…

Вони, радгоспні жінки, не хотіли бути якимись інакшими, інакшими й не були. Не вимагали від цього земного світу, перемолоченого компартійними ціпами, більше ніж він їм дав. “У нас баба - не жінка”. Голодовки, війну, Сталіна, “димократію” - пережили, чоловіків - поховали (“Ото тільки й пожила після нього!”), на шиї в дітей не сидять (хати свої, город під боком!) - то й добре.

Душа болить за “непутящих дітей” та землю, занедбані чорноземи-годувальниці. Їх поля, здобрені потом, піснею-молитвою своєму споконвічному Храму природи, - не важливо, хто в “церкві” правив службу. Що ж то воно робиться, куди начальство дивиться?

Звідси, від своєї хати - ні кроку. Молодими були - усе за неї трималися, а перед Синдикатом - і поготів. Старість відчуває, що про неї насправді думає молодість: лишні, віджили своє, пора звільнити місце під сонцем, поступитися полем іншим ланковим. Стерти з тіла всі принади жіночості, випустити на волю болячки, встигнути забути, що таке бажання. Щоб уже ніколи ні в кого не викликати заздрощів. Немає бажань - немає зазіхань, немає страждань. Сухе дерево краще горить…