Павло Шевченко - Волоцюги

Вражений тихою панікою поодиноких глядачів (більшість туристів безтурботно досипала в номерах) і, не відриваючись від екрана, Антон інстинктивно потягнувся до бокової кишені за мобільником. А куди телефонувати - в Україну? Там ще ніч…

Величезний водяний кряж то зупинявся, то катастрофічно, з наближенням до берега ріс на очах.

Якась пришелепувата англомовна парочка продовжувала захоплено фотографувати Хвилю цифровим “Ніконом”. Знайомий глухонімий під слі пуватий ланкієць (за десять днів вони викурили не одну пачку контрабандного китайського “Marllboro”) з пластиковим мішком через плече поїхав в океан прямо на велосипеді. Він ледве не збив розпорядника готелю, якому Антон принагідно - від Миколая подарував напередодні класний американський бінокль. Джаянтха хазяй но вито походжав новим суходолом, ніби приміряючи його під майбутню готельну територію…

Час стиснувся. Те, що раніше відбувалося за хвилини, тепер сталося за кілька секунд. Каламутна піщана стіна оскаженілої води легко взяла берег і, зминаючи все на своєму шляху, доганяла переляканий натовп утікачів уже на суходолі. “Ще трохи і…вимокнемо до нитки, - в інтернет-кафе!”.

А куди ж іще: туристичне селище - на рівнині, убогі хатинки місцевих жителів ледве животіють, гора Арарат далеко…

Та мить - і стіни вестибюля протаранив перевернутий на гребені триметрової хвилі автомобіль.

Якась страшенна сила кинула потрощені “туктуки”, лежаки, столи, стільці з пляжу. За грозливо вперся в годинник на стіні стовбур вирваного з корінням мангового дерева. Завалився, мов підкошений металевий навіс перед входом. Зі страшенним тріском розлетілося масивне скло.

Повінь почорніла. У пекельній воді Антон спіткнувся об чиєсь обм’якле тіло. Та залишки хвилі (чи то друга хвиля?), як тріску кинули в бік колони. Він судорожно вчепився за її фронтон обдертими до крові пальцями. Нестримний океан прибував на очах, - треба було по-мавп’ячи підбиратися опорою вище. І коли голова вперлася у стелю, стихія трохи ущухла.

Моторошно бовтатися в кількаметровій товщі солоної океанської води у приміщенні, від якого місцями залишився лише бетонний каркас. Поряд тихо борсалися, кожен за себе, уцілілі люди, собаки, коти, щурі, гадюки. З-за колони виглядала страшна зубата голова величезної черепахи. На плече намагалася вдертися гидотна ігуана, боляче дряпаючи шкіру своїми доісторичними пазуряками. Вони нагадали про дотик того ще теплого людського тіла. Певно, спочиває десь тут унизу, поряд із колоною. Може, спробувати?

Він розгріб запінену купину ганчір’я, відштовхнувся від фронтону й пірнув у брудну павутинну глибину.

Радгоспний курятник - величну цегляну будівлю під шифером - звели осторонь села, у березі нещодавно загаченого ставка. До кормоцеху притулилася підсліпувата мазанка, вкрита почорнілою від дощів соломою. Як піднімався сильний вітер, Тетяну проймав знайомий страх: а раптом не витримають перевесла чи лати - як тоді жити з дітьми просто неба?

Мазанку вона вилизала-вибілила, підвела призьбу сажею, насадила довкруг вишень, малини, засіяла подвір’я споришем, обгородила накопаним у підліску живоплотом.

У палісаднику - чорнобривці з матіолою, м’ята, чебрець, кручені паничі. Дев’ятирічному Володі й шестилітній Валі - роздолля. А головне - від людей подалі.

- Я в поле - досапаю буряки, а ви ж, дітки, до курятника: нагодуєте-напоїте птаство - комбікорми я вже запарила, і доглядайте теличку, - щебетала Тетяна, пораючись біля вранішньої печі. - Оце вам на сьогодні спекла трохи ячних коржів, отут розігрієте картопельку. Пильнуйте городину від совхозних корів - як будуть гнати мимо череду.

А ввечері принесу вам від зайця пончика, напечу торішніх буряків - ото поласуєте…

Радгоспні все точили язики, мовляв, ти дивись, двоє дітей на руках, у халупі - як виметено, а вона… Очі - горять, коси як розплете - до пояса, груди налилися - наче з ланцюга зірвалися… У поле йде - співає, з поля вертається пташкою. І не соромно - чоловік не вернувся з війни, нагуляла дитину від “хвашистів”! Сиділа б уже тихо, курва німецька!

Тяжко, проте світло їм утрьом жилося. Слава Богу, пережили по людях війну, ще одну голодовку 47-го, трохи угамувалося начальство. “Сама сіяла, сама вибирала…”. Щоправда, старшому вже треба було б до школи, та куди там - пуп’янок, худий як тріска! До контори радгоспу, звідки возили дітей на волах, - кілометрів зо три безлюдним бездоріжжям. А потім ще сім полями - до райцентру. І в чому ж воно піде до школи - чоботи одні на трьох.