Павло Шевченко - Волоцюги

- Ал-лах акба-ар.., - почулося гортанно-протяжне, підсилене динаміками десь із неонових нетрів містечка, що розкинулося за стіною прибе реж них кокосових пальм. “Я ж не в Арабії, - про май нула тривожна думка, - це - нібито буддистська країна”. Он неподалік пливе в місячному сяйві фосфоричний дзвін дагаби (дагоби, ступи, пагоди?), на березі - туземні пироги, он вештаються добродушні нащадки дравідів-друїдів у картатих саронгах… Учора в храмі бачив Зуб, ні - рундучок із Зубом Будди. Це ж треба - пронести таку дрібницю через тисячоліття і не загубити!

Дорогою російськомовний гід єхидно показував скульптуру такого собі ланкійського Павлика Морозова, - тільки навпаки. Колись цей місцевий хлопчик (як же його звали?) відмовився зрадити свого неправедного батька. “Взвейтесь кострами, синие ночи…”…

З півгодини тому Антон не встояв проти настирливості беззубого чорнофіолетовошкірого торговця, всунув йому чи то 500, чи то 600 рупій за п’ять грамів якогось висушеного зеленкуватого зілля під місцевою торговою маркою “маріхуана”. І ось тепер вимушений був чи не вперше в житті за своєю селянською звичкою “надкушувати” щось явно сумнівне. Грубезна козяча ніжка, скручена зі шматка недочитаної сторінки роману Лади Лузіної “Кієвскіе вєдьми”, потріскувала у тропічних сутінках, мов намокла китайська петарда. Глибока, до тремтіння кишківника затяжка, пауза-плато, повільне “ху-у”.

Йога-мантра - ух!

Густі хмари п’яти порцій пахкого зарін-зоману якось боком-боком перенесли (ну, капець!)… на крихітну задушливу сцену столичної майстерні театральних мистецтв “Сузір’я”. Саме там, перед його туристичною втечею на острів, ставили “Жінку в пісках” японця Кобо Абе (Кобе Або?).

Піротехніки, видать, перестаралися, і все дійство відбувалося в суцільному димовому тумані. Така собі режисерська “маріхуана”… Піщаний полон логвища самотньої Жінки. Марні намагання побороти плин Часу, Простору й Обставин. Жах безнадії і абсурдність невільницької праці-метушні…

Пливе пісок, стелиться дим, тече життя. У якому завжди знайдеться місце для комфортного Смислу, - його треба лише придумати. Є цей смисл - усе на вітер, як у героя-мухолова японця Кобо.

Врешті йому опускають до ями-Дому рятівну драбину: піднімайся, втікай, ти ж так про це мріяв. Не зміг, залишився в комфортному полоні, на дні своєї, наповненої придуманим мірилом долі.

Знає, що робить той, хто сіє насолоду погоні за манливими секреторними виділеннями шпанської мушки. І хоча б раз на декілька днів посилає спраглому дощ. Шукаєш комах, знаходиш… Рабство солодке, людина прагне бути волоцюгоюрабом. Вибір лише в тому - чиїм: а) своїх бажань і пристрастей, читай - людей і обставин; б) свого духовного начала.

Це ж уже… інший Кобо-Кобе… І за що старого милосердного безбожника відлучили від церкви - за дзеркало російської революції? І ти диви: століття сплило, родичі “дзеркала” просили московських церковників нарешті зняти анафему з бідолашного класика. Відповідають: гріх, ніззя, дуля з маком!

Як він там, далекий, залишений без захисту континентальний дім, його Дім? Стоїть чи так, як господар написав заяву: “Прошу звільнити з посади, бо я її ненавиджу”… Гарна єврохатинка на 900 квадратних метрів (і навіщо стільки!?). Озеро, ліс, італійський басейн, фінська сауна, альпійські гірки із субтропічними ялівцями, два японці в гаражі - чорнявий двохсотий “Ленд Краузер” і золотава “Кемрі”, “хазяйство” - гібридні міні-курочки з Ямайки, грайливий німець-юніор Тайсон-Алекс фон Лінкс та товстелезний пристаркуватий перс Тоша-Антоній Харісон Прем’єр ХІІ (тьху ти, Вавилон!). Космополіти, безбатченки, волоцюги глобалізації… Одне козеня своє, українське, та й те заводив лише на літо - замість газонокосарки. “Троянди й виноматеріал, красиве і корисне”.

Щось стало зовсім зле. Незвикле до тутешнього тропічного клімату тіло й без того зайшлося липким солонкуватим потом. Здавалося, що він капав навіть із мобільної “Nokia” в нижній кишені шортів. Пульс десь пропав, сама плоть почала якось байдуже спостерігала за усім цим збоку. Рухатися в часі та просторі вона рухалася, проте незнайома млость і ліниве бажання злягти прямо тут, до своїх ніг, усе настирливіше стукали у скроні.

- Маріхуана? - улесливо тицьнув крючкуватим пальцем на самокрутку якийсь місцевий волоцюга-примара.

Антон майже з полегшенням віддав раптовому дружбану куций зажований наприкінці недопалок. Братан з ходу затягнувся до кашлю, затремтів масними риб’ячими ніздрями й, гойдаючись на саморобних костуряках, розчинився в напівтемряві прибережної пальмової зелені.