Павло Шевченко - Волоцюги

Діти є діти. Ланкійські жінки взагалі не вміють плавати. Зайдуть по коліна в океан одягнені, присядуть у хвилю раз-другий подолом і… з вереском на берег! Дівчата тихенько сохнуть із парубками у віддалених куточках: куди не глянь - парочка. Цнотливо пестяться - як папужки на жердинках лавок, труться незаймано одне об одного мов листочки Дерева Будди… “What to do”.

Куди діваються птахи, коли вмирають? З людьми - усе просто. Їх тіла, мов зірвані з якорів буї, неприродно гойдаються на кілометрових за довжиною хвилях брунатно-зеленкуватого океану.

Напівсидять і лежать скоцюрблені на окрайцях прибою, замулені нанесеними з берега піском і нечистотами, припнуті ганчір’ям до залишків будівель та рослинності. Тіл десять - в однакових майках і шортах, із рюкзаками за плечима. Група туристів із Китаю: як дисципліновано йшли берегом, так дисципліновано… Краш-синдромні тіла виглядають неприродно - ніби після удару вибухової хвилі. Тепер зрозуміло, чому в арсеналі стратегічної зброї супердержав є глибинні атомні бомби…

Біля колишнього дайвінг-центру розпачливо кидалася до своїх, європейців, напівбожевільна жіночка-скандинавка:

- Його затягло он туди, він там, живий, мій синочок, - показувала жінка на кораловий кістяк в океані. - Я їм телефонувала, чому не вислали рятувальників, гелікоптери, це ж так просто…

Цунамі… Для ланкійців така ж екзотична заморська аномалія, - навіть цього японського слова не чули. Як і освічені європейці, виявилися абсолютно незахищеними перед, здавалось би, рідною стихією. Проте все робили спокійно, легко, запопадливо, допомагаючи насамперед білим туристам. Ще невідомо де свої рідні, що за біда, а вони… Посіяна португальсько-голландсько-британськими колонізаторами “повага” до білих, природна доброта, звичайне людське спочуття чи…?

Смішні ці буддисти. Вважають, що основою життя має бути свідомий рух до щастя, пошук щастя, щиро вірять, що його - щастя - можна досягнути на землі й за життя через “пробудження” свідомості, медитаційні практики, техніки, тобто через внутрішню самодисципліну розуму, “поступове витіснення, “трансформацію факторів і уявлень”, що ведуть до страждання, посилення того, що зробить тебе щасливим. Мовляв, проблем немає до того часу, поки ти сам не вирішиш, що вони є. Ось так - сам собі лікар, сам собі Бог.

У нас щастя - птах, удача, миттєвість, фата моргана, у них - цілком конкретна, звична винагорода за пізнання істини, медитаційну доброту, терпимість, уміння прощати, спокійний урівноважений розум, зв’язок із глибинною духовною природою. Історія хвороби, діагноз, усвідомлення можливості видужати, рецепт лікування… У нас смерть - дорога переважно до пекла, у них - народження, початок нового кола життя. Жити - радісно, вмирати - з надією. Кінцева мета - не народитися знову! “Смерть для мене тепер - як запах пахощів, як мандри під парусом, коли віє вітер. Смерть для мене - як аромат лотоса, досягнутий берег країни насолоди, захвату, захоплення…”.

Майже християнські десять заповідей, тільки якісь особистісні, прикладні, реальні й земні. А головне - технологічні. Пройшов “курс досконалості-пробудження”, упокорив “Півня, Змію та Кабанчика” (образи пристрастей, гніву та незнання), - дивись, маєш нірвану, кінець земним поневірянням “калами Сансари”, життя “досконалого, вільного духу”.

Кожному - своє і у свій час, згідно з віком.

Поки молодий - продовжуй рід, будуй дім, сади дерево. Виконав земну функцію - ванапрастху, - торбу в руки й за духовну підготовку до наступного кола. Аскетизм не бажаний: цілком земний принц Суддгартга Гаутама, він же Будда особисто переконався в цьому під час шестилітнього усамітнення в печерах. Ні, каже, то зайве, людині протипоказано природою: ідіть “серединним” шляхом.

Що характерно - жінці в буддизмі дозволяється перескочити декілька чорнових марудних ступенів духовного росту, - як досконалішій, ніж чоловік, істоті, відразу, без розминки приступати до духовних, зокрема месіанських практик - накпи. Мовляв, теорію вона відчуває інстинктивно, чого тут морочити голову - за діло. “Будда”, “буддизм”, - хвилиночку, це ж один до одного по-нашому: “будити”, “пробуджувати”, “збуджувати”… Кала - коло, родинне коло… “І навіщо було стільки бавитися з вивченням “мертвого” санскриту - усе й так зрозуміло!”, - посміявся Антон над своїми нелегкими туристичними мовними вправами. Чи направду мають рацію ті, хто вважає і Будду, і його батька Суддгодана (“суд” - правдивий, “дан” - “даний”?)… оріянами, що зі своїм плем’ям прийшли сюди з Оріяни-Скитії-Праукраїни? “Іті тама, ваю гіма. Да тапа двара сва брат. Іті васанта, дая тапа…”, - склалися слова на одному з прапорців-мантр, що гойдались на океанському бризі при вході до хатинки Мартіна. “Іде темнота, віє зима. Дають тепло двері свого брата. Іде весна, дає тепло…”, - з ходу, на далекому відчутті, склалося в українській голові. “Свят-свят!” - постцунамні галюцинації, сіє не оминуло і його…