Михайло Бриних - Шахмати для дибілів - цейтнот доктора Падлючча

Уви, бєдний рускій мастєр, як це у них заведено, упав у соблазн. Чігорін размічтався, шо раз він получив такий кусок просвітлення - то упаде ще більше. В якийсь момент своєї жизні він страсно повірив, шо імінно йому поручено воплотить текст партії за будуще планєти. Він слідив за собою і був осторожним, постійно слухав колєбанія ефіра, - но так до старості почті шо ніфіга і не вловив. Оце “почті” сиграло ключову роль в нашій історії. Небесна канцилярія всо жи відкрила для Чігоріна маленьку толіку. А імінно - перед самою смертю він узнав, хто жи насправді втілить рокову для діавола партію. Тоість, він узнав про Капабланку. І шо він приїде в Київ, де буде йому знак. Де, собствінно, глаза його відкриюцця і разум озарицця. Все це Чігорін розпатякав Михайлу Старицькому, і той питався запихнуть цю аграмадну тайну в чохол літіратурного труда. Не дописавши п’єсу (чи шо воно було - це вже не звєсно), він помер, заповівши браду, Миколі Лисенку, оддати рукопісь кубінскому грандмастіру, який приїде в город із сиансом. Так і случилось.

Возможно, странний інцидент під час першого сианса, када у Капабланки сильно жгло в мозгу, - це й був той малозамітний міг істіни. А те, шо діавол ошивався зовсім поруч, - лиш свідчить в пользу моєї версії.

Казалось би, шо може бути проще, - поритись харашенько у архівах Капабланки, перелопатить все, шо він сиграв, і обнаружить клад. Повір мені, я так і здєлав. Думаю, шо й агенти пекла продєлали приблизно ту ж таки работу. І всьо напрасно.

Кілька разів я собирався просто скласти руки. Патаму шо маестро з Куби хоть і був напрочуд плодовітий, але творив у добу жосткого учота, й каждий чих гіганта подвєргся бурній докуминтації. Тим більше, шо ета партія не могла бути сиграна до 1912 года, тоість - пока він не получив благословіння просто в мозг на київській землі. Все прідєльно усложняв і той факт, шо Капабланка нікада не іграв у шахмати просто так. Дослідники щитають це странною пріхотью гєнія. Я ж розумів, шо старіна Рауль таким макаром подбав, шоб його тайну можна було розгадать.

- Доктор, не томіть. Скажіть лише, чи ви нашли її?

Падлюччо здєлав паузу на дим і два глотка.

- Нашов, мій мальчік. Це оказалось дуже просто. Все важне в цьому світі - дуже просте і льогке, як правільно подмітив Григорій Савич.

Для начала я припустив, шо єслі партії нима - це значить, шо вона заникана, і нада іскать ключ. Ето раз.

Потім, мислінно прокрутивши всі важні факти із жизні Капабланки, я кілька раз споткнувся об єдину вєщ, про яку нічого неізвєсно, - рукопісь Старицького. Точно відомо, шо Хосе Рауль спалив її. Навіщо? І тут мене будто прошибло током! Я поняв, шо ключ до тайни нада шукать у попелі, тоість - у проіграних партіях Капабланки. Якшо сопоставити цю догадку з його другим візітом у Київ - туман окончатільно розвіюється. Тада, у 1936 році, він сиграв у столиці два сианса, в которих проіграв тіки дважди! Причому одну партію він тупо здав якійто дівулі, тож круг моїх розисків зжався в точку. І ето два.

Найти ту партію, де чаплійона прижав до канатів якийто малінькій ачкарік, не составило труда - в архіві Дворца Піонерів збереглись усі тєксти.

Я чуть не поламався мозгом, питаясь розгадать, де там той ключ. Партія, говоря на чистоту, була бездарна. Капабланка чудовіщно вийшов із мітільшпіля - й малєц тіхнічно риалізував перевагу в ендшпілі. Учєбна така нудота. Я шукав подсказки в оддєльних ходах, питався уловить закономірність у прощотах, - но чисто шахматна логіка раз по разу заводила мене в тупік.

І от када розпука знову взялася трогать мене за жабри - я побачив отгадку. Не розгадав, не розшифрував, а імінно побачив!

Уставившись в бамажку, я застопорився на странній серії ходів Рауля, када він остаточно розвалив свою позицію. Чотири хода, із каторих три - каральом. Єслі точніше - каральом, каральом, турою, і опять каральом. Чотири букви. В латінскій нотациї - KKRK. Я просто прочитав це слово - і все поняв.

- Якето чеське слово паходу, - ляпнув Міша.

- Це ім’я. А точніше - прозвіще. Кікірікі. Так Капа називав свою другу жону, княгіню Ольгу Чубарову.

Доктор Падлюччо здєлав ще один глоток.

- Усе дальнєйше - дєло тєхніки й уловки джентльмена. Я полетів у Нью-Йорк і розискав старушку. Прецтавився рускім журналістом, каторий пише кнігу про Капабланку. Ми довго патякали про всяке, пили шампанське. Потім сходили в рускій ресторан і ше добавили. Вернувшись до княгіні в квартіру на Мангеттині, моя рука з діктофоном, скажу тобі, німного пошатувалась.