Марія Ряполова - Бурецвіт

— Обережніше! — промимрив той. — Я над прірвою.

— Але йому зараз гірше, ніж тобі, чи не так? — не вгавала Перла.

— Ага, що приємно.

— Бурецвіте, ти насправді не такий вже поганий був хлопець! — кричав Мереж з-під свого дерева.

— Мотузку мені дайте! — завищала я.

— Нема мотузки, — сказав вожай.

— Ви підступні!

Я вдарила його п’ястуком по пальцях ніг, хоча він не скидав камінчиків.

— Ай, дівчата, досить мене бити!

— Сподіваюся, ти не будеш мститися мені з того світу! — горланив Мереж.

— Буду! — крикнув шукач.

— Чортівня!

— Скатертина, скатертина! — я повернулася та вказала на скатертину, на якій ми обідали. — Несіть її сюди!

Двоє парубків підхопили її з землі.

— Так, так, сюди, швидше!

— Лірино, вибачай, але я зриваюся… — сказав Бурецвіт.

— Ні, ще трохи, зараз, одну секунду… Де ви там? Що?! Що ви робите?! Ні, несіть її сюди!

Підступні розбійники разом зі скатертиною зникли в лісі.

— Ну все, чорт забирай!

Я сіла і почала швидко стягати з себе бриджі.

— Ого! — сказав вожай.

— Ой, Лірино, що ти… — пробурмотіла Перла.

Я знову вляглася на землю, міцно вчепилася в одну штанину, а другу кинула Бурецвіту.

— Перло, допомагай!

Подруга гепнулася біля мене і вчепилася в бриджі.

— Тримайте нас! — гукнула я.

— О, я потримаю!

— І я!

На нас одразу навалилося кілька тіл. Бурецвіт вхопився за штанину однією рукою, а потім і іншою.

— Тягніть! — скомандувала я, але парубки тягли здебільшого мене саму, причому в різні боки. Над Бурецвітовою проблемою працювали здебільшого ми з Перлою.

— Тримаю, тримаю! — закричала вона, коли змогла вже дотягнутися та схопити шукача за теніску. За мить я теж згребла у кулак шмат одежини в нього на спині і щосили потягнула.

— Посуньтеся, ідіоти, йому нема куди вилізти!

Нарешті, шукач видряпався на галявину. Я міцно тримала його, бо боялася, що хтось із розбійників в останній момент зіштовхне Бурецвіта в прірву.

Ми всілися втрьох, шукач посередині, Перла справа, я зліва, і стали осудливо глядіти на натовп розбійників.

— Дівчата, ну нащо ви, — похитав головою засмучений ватажок.

— Ви підлі! — сказала я.

— Та ну! — заперечив він.

— Бурецвіте, друже мій, тебе врятували, ай, як добре! — Мереж зі зв’язаними за спиною руками плентався до нас. — Я такий щасливий!

Він бухнувся біля мене і сказав:

— Друже мій, дай я тебе поцілую!

— Що? — отетерів Бурецвіт.

Мереж навалився на мене, ніби намагаючись дотягнутися губами до шукачевої щоки. Він промахнувся, і голова його повалилася Бурецвітові на коліна.

— Ти здурів?! — лаявся той.

Я помітила, що Мереж шторхає мене зв’язаними руками в живіт. Чого він хотів, здогадатися було неважко.

— Тенто! — покликав ватажок.

Розбійники розійшлися, щоб він зміг побачити шляхетного парубка. Той, явно вдоволений нагодою відпочити, валявся на травичці горілиць, розкинувши руки і ноги.

Поки шукач намагався відсунути кудись Мережеву макітру, а інші споглядали Тенто, я звільнила своєму учневі руки, залишивши мотузку намотаною, ніби вони досі зв’язані.

Нарешті мій учень сів і зітхнув:

— Ти ніколи не поділяв моїх почуттів.

— Тенто, ну, ви можете далі битися, — сказав ватажок розбійників.

Шляхетний парубок відірвав голову від землі й поглянув на Бурецвіта.

— О-о ні… — простогнав він і знову відвалився на травичку.

— А давай ми його просто вб’ємо, та й усе, — запропонував ватажок. — Чого тобі мучитися?

— Ні-і…

— Ну давай! Ну чого ти!

— Я сказав, що я битимуся з ним, і я битимуся з ним!

Шляхетний Тенто звівся на ноги.

— Він утратив свій меч, дайте йому інший.

— От який ти впертий! — похитав головою ватажок. — Дами, займімо місця у глядацькому залі.

— Де мої штани? — спитала я. — Де мої бриджі?

— Нема, — стенув плечима ватажок.

— Так, хто вкрав мої бриджі? Ну добре, де мій рюкзак? Рюкзак мій де?

Я встала і пішла до дерева, під яким звалили наші речі.

Тим часом Бурецвітові видали новий дерев’яний меч, і хлопці знову зійшлися у двобої. З усього було видно, що ця бійка набридла вже обом. Тепер вони всерйоз намагалися зашкодити одне одному, але їм уже бракувало сил.

— Де наші речі? — спитала я ватажка.

— Нема, — розвів він руками.

Я заричала вголос.

— Що ви собі дозволяєте?

— А ми розбійники.

Я сіла на траву, закипаючи від люті.

— Ви жалюгідні, — заявила я. — Якісь жалюгідні хулігани!

— Подружко, не хвилюйся, ну, погуляєш у трусиках, — сказала Перла, що тільки-но підійшла.