Марія Ряполова - Бурецвіт

— Ви, певно, ніхто інша, як Лірина Сонніч… — провадив він, — відомий персонаж. Така собі розумна дівчинка, яка змінила прізвище і, замість мандрувати світом, супроводжуючи шукачів, відкрила гарнесеньку крамничку на гроші покійного батька, про якого більше і не згадувала.

Я була вражена.

— І нащо ті мандри та неприємності, так? Набагато краще кактуси підливати, — вів він далі.

— То ви…

— Що?

— То ви знаєте, що ми справжні шукачі! — вигукнула я.

— Ви? Ні… які з вас шукачі…

— Ви ж знаєте, що я провідник.

— Ти намагаєшся ним бути… Втім, поглянь сама, кого ти мені привела, — він хитнув головою в бік Бурецвіта. — Ти хочеш, аби я віддав квіточку, про яку дбав ледь не чверть століття, щось безцінне, несамовито гарне, цьому жалюгідному типові? Орхідею долі — йому?!

Садівник присунув до мене свою пику, очі його палали обуренням та образою.

— Але ж ви його ще зовсім не знаєте, — зацвірінькала Перла. — От коли я його вперше побачила, він мені теж геть не сподобався. Але потім я зрозуміла, що не все так погано.

— А хто це в нас тут такий симпатичний?

Садівник нарешті відсунувся від мене.

— Це я, — сказала моя подруга. — Мене звати Перла.

— Дуже приємно, а я Лісник. Тільки не кажіть, що ви з цим вискочнем.

— Що? Ні-ні, я просто супроводжую їх. Сама не знала, у що мене втягнуть.

— Бідненька!

— Так, я стільки пережила за цей день… — заскиглила Перла.

— Оу… як шкода, — він похитав головою.

— Ну, це нічого! Головне, аби все закінчилося… добре! — сказала вона бадьоріше.

— О, звичайно! Вас тут ніхто не зачепить! — запевнив Садівник.

— Ви такий люб’язний. І капелюшок цей вам дуже личить!

— Оу… та це просто старезний капелюх… у мене кращий є.

— О, справді?

— Так!

Він походжав довкола неї, ніби окреслював півколо, — знову і знову.

— Подруга моя бідна теж не заслуговує на таке лихе поводження…

— Гаразд… — сказав він.

— Ви ж не полишите нас у біді…

— Ні… Значить, так, — крикнув Садівник. — Дівок я забираю собі, а цих двох вішайте!

— Але ж це мої наречені! — запротестував ватажок.

— Все, Джерель, все, йди гуляй.

— Лиши хоч одну!

— Обійдешся.

Розчарований ватажок надувся, як миша на крупу, і роздратовано махнув рукою.

— Мені дуже шкода, Джерель, — сказала Перла.

Він кивнув із кислою міною і поплентався назад до лісу.

— Тобі справді шкода? — спитала я.

— Ні, але з чоловіками треба правильно розлучатися, — прошепотіла вона.

До Мережа, поки той слухав Садівника, підкралися ззаду кілька розбійників й вихопили ніж. Тепер мого учня в’язали мотузками, за Бурецвіта взялися теж.

— Квітка зів’яне тієї ж хвилини, як він помре, — сказала я. — Не робіть дурниць.

— То хай краще зів’яне, ніж дістається такому, — пробурчав Тіньслів.

— Ну все, тепер тобі каюк, негіднику, — вилаявся Терн.

Розбійники потягли хлопців геть від будинку Садівника.

— Стійте! — раптом гукнув він.

Розбійники розгублено озирнулися. Очі Садівника виблискували з-під капелюха.

— Відпустіть їх… — видихнув він.

— Що? — обурився Джерель.

— Відпустіть.

— Чорт забирай, — Терн похитав головою.

— Мені дуже шкода, Терне, — пролопотіла я.

Він поглянув на мене і голосно пирхнув.

Хлопці, яких звільнили засмучені розбійники, підійшли до нас.

— Як ви? — спитала я.

— О! — відгукнувся Мереж. — Це був жахливий день, коли нас схопили лісові розбійники і кілька разів намагалися повісити!…

— Годі, годі, Мереже, я зрозуміла.

Розбійники, обмінюючись невдоволеними репліками, подалися геть, Садівник піднявся на ґанок і збирався зайти до будинку. Ми залишалися самі.

— Можна, ми у вас погостюємо? — спитала я в Садівника.

Він обернувся і втупив у мене недоброзичливий погляд.

— У вас просторий будиночок, сподіваюся, там знайдеться для нас місце…

— Ви що, знущаєтеся?! — раптом заволав він, розвернувшись.

Ми промовчали.

— Це ви, ви маєте повзати на колінах переді мною, щоб я дозволив вам забрати квітку, та ні, щоб я дозволив вам хоча б поглянути на неї, та ні, щоб я взагалі дозволив вам залишитись у заповіднику, а не зателефонував куди треба і доповів, що у нас тут браконьєри! Це ви маєте благати мене про таку милість, а не я маю влаштовувати вам учту!

Він в очікуванні розвів руками.

— Ну, зрозуміло, — сказала я після паузи, — але ж ми не можемо ночувати в лісі.

Садівник шумно видихнув, взявся за боки і спитав:

— Може, мені ще дати званий обід на честь вашого прибуття, юна леді?