Марія Ряполова - Бурецвіт

— Так. Ми рідко бачимося. Раз на кілька місяців вони приїжджають сюди, захоплюють і ґвалтують чоловіків. Але мені ця процедура видається занадто брутальною, тому я завжди переховуюся в горах.

— О, Боже, це справді брутально, — промовила вражена Перла. — Бідний Тенто!

— Оу… а Садівника вони теж ґвалтують? — поцікавилася я.

— Ні, що ти, хто посміє, це ж наш шеф.

— І що, його ніхто не ґвалтує?

— Кхе-кхе!

Від несподіванки я вколола собі палець. Садівник стояв на порозі, а за спиною в нього висіли чотири наші рюкзаки, по два на кожному плечі.

— Доброго ранку, панянки. Як спалося?

— Дякую, добре, — відізвалася Перла.

— Власне, це ваше майно?

Він зайшов і звалив рюкзаки на підлогу.

— Так, дякую, — я підскочила, схопила свій рюкзак і з полегшенням витягла з нього запасні шорти.

— Ну от, тепер можеш не розгулювати в самих ведмедиках, — сказав Садівник.

— Дякую… Тенто, вибач, що зіпсувала тобі штани.

— Та нічого, — усміхнувся він.

Звичайно, це добре, що Садівник приніс наші речі, але, судячи з усього, натяк був на те, щоб ми забиралися. Я багатозначно глянула на Перлу та зробила рух головою у напрямку Садівника.

Вона стисла губи.

Садівник іще раз прокашлявся.

— Лірино… — раптом сказав він.

— Так?

— Нам треба поговорити. Наодинці.

— Звичайно.

Він кивнув.

— Я буду надворі, — з цими словами Садівник вийшов.

8

— Ну, як вам тут, у заповіднику? — спитав він.

Ми йшли лісовою стежкою повз покручені стовбури невисоких дерев. Після його запитання я стала роззиратися.

— Я воліла б опинитися тут за інших обставин.

— А що не так? — здивувався він. — Обставини вельми романтичні.

— Так, — усміхнулася я. — Але коли нервуєшся, то не помічаєш краси навколишнього світу.

— То не нервуйся.

Я зупинилася й поглянула на нього. Він пройшов кілька кроків уперед, потім озирнувся.

— Як же мені не нервуватися, — сказала я. — Нас ледь не вбили вчора.

— Але сьогодні тебе ніхто не вбиває.

Я обвела поглядом ліс.

— Так, тут гарно.

Тіньслів кивнув. Ми пішли далі.

— То ви… бачили мою родину? — спитав він, ніби про щось несуттєве.

— Так, вашу доньку та сестер.

— Ну, і як вони?

— Ну, чесно кажучи, ваші сестри не дуже мені сподобалися, хоча я, певно, просто замало їх знаю. А ваша донька доволі приємна. Дівчина така… з характером.

Він усміхнувся.

— Живуть ніби непогано, — провадила я. — На вигляд здорові.

Дорогу нам перепинив повалений стовбур. Садівник вліз на нього і подав мені руку.

— А Мирона?

— Це хто?

Він всівся.

— Старша сестра моя. Вона хворіла сильно.

— Ми бачили лишень Листину та Славу.

— Значить, умерла, — зітхнув він.

Я присіла поруч на стовбурі.

— Може, вона була в лікарні чи ще десь.

— Та ні, напевно, що вмерла. А як виглядає моя дочка?

— На вас схожа… трохи. Очима. Волосся в неї довге, пишне. Статна така, гарна дівчина. Вона, до речі, дуже цікавилася, коли ви повернетеся додому.

— Нема вже сенсу повертатися, — махнув він рукою. — Їм там без мене непогано, та й мені тут добре.

— Але ж у вас тут нікого нема.

— У мене є орхідея.

— Але ж це лише квітка.

— Але ж вона жива.

— Але ж вона не ваша.

Він сердито глянув на мене.

— Хоч як би добре ви за нею доглядали… вона ніколи не буде вашою, бо належить іншій людині. Ці 24 роки — це ж була жертва, принесена заради того, щоб ваш рід звільнився від прокляття. І тепер час повернутися до власного життя.

— Мені нема до чого повертатися, — сказав він, спідлоба оглядаючи навколишні дерева.

— Чому ж нема? А ваша родина?

— Сестри вже, певно, не пам’ятають, як я виглядаю. А дочка вже доросла і чудово обійдеться без мене. Поки вона була маленька, їй потрібен був батько. А тепер вона може лише спитати, де я весь цей час вештався.

— Але вона знає де і знає чому. І хоче, щоб ви повернулися, — заперечила я.

Він похитав головою.

— А що я там робитиму? У мене нема професії. Моя професія — лісник. Колись учився на архітектора, але не довчився… та й хисту не було. Бачила, яку я тут звів халабуду?

Повернутися до свого життя… А чи було моє життя? Тоді ще нічого не встиг, а зараз уже нічого не встигну.

— Чому так песимістично? Ці роки теж не минули дарма.

Ви ж Садівник! Садівників усі на руках носять!

— А що з того, що мене на руках носитимуть? Що я робитиму далі? Що зі мною буде далі?

— Ну, звідки я знаю, — зітхнула я, — що далі. Там видно буде.

Садівник впав у роздуми і ніби не помічав моєї присутності.