Марія Ряполова - Бурецвіт

— Полюбляю, — відізвалася вона. — У містах лише сміття палять… Вогонь заспокоює.

Моя подруга милувалася полум’ям і, на диво, не посміхалася.

— Вискочень діткнув сьогодні? — спитав Садівник.

— Бурецвіт? Трохи. Але все гаразд.

— Тільки йолоп може ображати таку жінку, — похитав він головою.

— Приємно чути це…

— Мені треба з ним побалакати. Де він?

— У будинку, з Мережем, — сказала я.

— Тільки не треба його лаяти за сцену сьогодні зранку, — попрохала Перла.

— Я лаятиму його за все, — сказав Садівник і підвівся.

— Ну, хоч не дуже, — попросила я.

Він кинув у вогнище оберемок хмизу й рушив до халабуди.

— Вибач, — сказала я Перлі.

— За що?

— За Бурецвіта.

— О, ні… — усміхнулася вона. — Усе гаразд. Нехай ревнує.

Швидше закохається.

— Але ти була зажурена.

— Звичайно, ніхто не любить, коли на нього кричать. Та нічого. Це дрібниці.

— Добре, що не мені в нього треба закохуватися, — додала вона, помовчавши.

— Насправді він хороший, — сказала я.

Я дивилася на будинок і намагалася уявити, що відбувається всередині. Марна розумова праця. Я зітхнула й перевела погляд на подругу.

— Чому ти так дивно на мене дивишся? — спитала вона.

— Я… я захоплююся тобою, Перло. Ти всім подобаєшся.

Вона скоса поглянула на мене, потім заклала пасмо за вухо і сказала:

— Слухай, якщо тобі потрібен цей хлопець, то чого я його зваблюватиму?

— Ти про що?

— Про Бурецвіта, звичайно. Я ж бачу, що ти ревнуєш.

— Що?… Ні, ні, що ти… Я не ревную. Це просто… звичайна жіноча заздрість. Довкола тебе всі в’ються, от я і заздрю.

— Річ тільки в цьому?

— Так.

— Ну, тоді нічим не можу зарадити. Ти не намагаєшся бути привабливою, от і все.

Я усміхнулася.

— А ти хіба намагаєшся? Ти ж просто така, як є. Від природи.

— Ох… я вважаю всіх йолопами, а кажу їм компліменти. То яка я від природи? Брехлива?

Я похитала головою.

— Ти мудра, — я усміхнулася. — Та щось не віриться, що ти геть усіх вважаєш йолопами.

— Ну, може, не всіх… Та якщо тобі не потрібен Бурецвіт, то що ж тобі потрібно?

Я взяла паличку і стала сувати гілки у вогнищі.

— Я хочу додому. Мені потрібен спокій. Моя крамниця. Мої рослини.

— Не кажи дурниць. Тобі ще потрібен чоловік. Питання лише в тому, цей чи не цей.

— Не цей, — сказала я.

— Ти впевнена?

— Впевнена. Не цей.

Я вляглася горілиць і почала роздивлятися зірки.

— Комарі, одначе, кусаються, — пробурчала Перла і вляглася поряд. — Ти пам’ятаєш, як давно ти так останній раз лежала?

— Так… давно… здається, ми тоді теж були вдвох.

— Ага, після вечірки в мого кузена. Сто років тому.

— Зірки все ті ж.

— Зірки все ті ж.

11

Наступного ранку ми з Перлою довго валялися в постелях, поспішати було нікуди. Потім дістали з рюкзаків купальники, натягли їх на себе та подалися на річку. Провів нас туди шляхетний Тенто, який намагався бути корисним усіма можливими способами, при цьому зберігав гордий вигляд і не опускав гордовито піднятої голови. Очі його були сповнені тихого смутку.

Коли повернулися, у будиночку на нас чекав сніданок. У Садівника щоранку звідкілясь бралася їжа. Її хтось приносив, та я ніколи не помічала, хто й коли.

Перед сніданком понурений шукач вибачився перед Перлою та мною. Перла кинула:

— Ти знаєш, які ми добрі…

— Як учорашня розмова з Садівником? — спитала я його.

— Не любить він мене… — пробурмотів шукач.

Садівник був спокійний та задумливий. Він не збиткувався над Бурецвітом, здавалося, його думки зайняті чимось важливішим.

Після сніданку шляхетний Тенто попросив мене заплести йому тоненьку косичку, щоб вона закладалася за ліве вухо. Ми всілися на лавці під будинком, я відділила пасмо його волосся та почала плести. Садівник повів Перлу милуватися квітами у своєму невеличкому садочку за будинком.

— Лісник просто диво, — сказала вона, повернувшись з екскурсії. — У нього такий садочок.

— Я бачила.

— Піди поглянь іще.

З-за будинку показався Садівник і хитнув головою в напрямку своєї невеличкої плантації. Я полишила готову косичку й піднялася.

— Ну, як мені? — поцікавився шляхетний Тенто.

— Дуже личить, — сказала Перла.

— Може, зробиш мені таку саму з іншого боку?

Перла з посмішкою сіла біля нього. Я пішла за лісником.

— Отаке в мене тут квіткове царство, — сказав він, коли ми обігнули кілька рогів цієї дивної споруди.

— Так, гарно. Справді.

Він задоволено всміхався.