Марія Ряполова - Бурецвіт

— А… а де живуть ці сестри? — спитав Бурецвіт.

— А он у сусідньому будинку, п’ята квартира.

— Гм, шановні колеги, мені чомусь здається, що інформація саме про цього Тіньслова нам і потрібна.

Жінка похитала головою.

— Ви нічого з них не витягнете.

— Пані, ображаєте. Ми ж професіонали.

26

Ще одні двері прочинилися перед нами.

— Доброго дня. Можна? — сказав Бурецвіт.

Дівчина із ложкою в одній руці та з рукавичкою на іншій зміряла нас поглядом без жодних ознак гостинності.

— Не можна. Ви хто?

— Ми… Я — шукач орхідеї, це — мій провідник, а це — її учень.

— Що???

Рука з ложкою опустилася.

— Ви чули про орхідею долі?

— Це якісь казки!

— А. Ну от. Ми маємо до вас важливу дуже справу.

— Хто ви такі? — дівчина насупилася.

— Мене звати Бурецвіт. Це — Лірина, а це…

— До побачення.

Вона вже хотіла зачинити двері.

— Зачекайте! — випалив шукач. — Це питання життя і смерті! Нам потрібен ваш брат. Той, про якого ви не говорите.

— Мій батько, ви хочете сказати, — мовила дівчина і уважніше придивилася до нас.

— Га? Що?

— Це про мого батька не говорять у цій родині.

— Але… нам дуже він потрібен, ви знаєте, де він?

— Ні.

— Дозвольте нам пройти.

Вона трохи поміркувала й прочинила ширше двері.

— Проходьте.

Ми зайшли.

— Я майже нічого не знаю про це, бо він пішов, коли я була маленькою, а тітки ж мені нічого не розповідали, — сказала дівчина.

— Вони вдома?

— Так. Ви не змусите їх про нього говорити, — вона, здається, знала це з власного досвіду.

— Змусимо.

Дівчина схрестила руки на грудях.

— Чому ви такі впевнені?

— Нам більш нічого не лишається, — відказав шукач.

— Тоді вперед. Вони на кухні. Листино, Славо, до вас прийшли!

Ми пройшли до кухні, залишаючи на підлозі брудні відбитки.

Дві панянки, що теревенили біля плити, повернулися і здивовано оглянули нашу компанію.

— Добрий вечір. Ви хто, пробачте? — сказала одна з них.

— Я — шукач орхідеї, це — мій провідник, а це її учень. Бурецвіт, Лірина, Мереж.

— Чого ви шукач? — перелякано перепитала одна з жінок.

— Орхідеї.

— Геть звідси!!! — гримнула вона раптом.

— Чому ми маємо піти? — спитав Бурецвіт.

— Геть!

— У чому річ, Листино, щось негаразд? — спитала дівчина.

Вона ступила вперед і стала між нами і тітками.

— Випровадь їх, дитино, — попрохала Листина.

— Чому це? — дівчина вперла в боки кулачки.

— Вони… підлогу забруднили! — заявила тітка.

— Я приберу.

— Вони… прийшли дізнатись про твого батька!

— Цить, Листино, — штовхнула її ліктем друга панянка.

— Я знаю, що вони прийшли про нього дізнатися, — кивнула дівчина.

— Ми нічого не скажемо, — оголосила Слава так героїчно, ніби ми збирались її катувати.

— Чому?

— Так ми вирішили.

Дівчина стала повільно на них насуватися.

— А мені от цікаво.

— Так, розкажіть їй, а ми послухаємо, — сказав Мереж.

— Я вже доросла. Ви все життя мовчали. Всі знають, чому інші зрадники — зрадники, а чому мій батько зрадник, не знає ніхто! — запалювалася дівчина.

— Повір, так воно краще.

— Дитина має знати правду про батьків! — вигукнув Мереж. — Ми наполягаємо!

— Невже його вчинок такий жахливий? Невже жахливіший за зради всіх інших? — спитав Бурецвіт.

— Ідіть геть! — гукнула Листина.

— Пані, ми вважаємо, що ваш брат — Очікуваний.

— Нісенітниця! Він зрадник, як він може бути Очікуваним?!

— А от може! — єхидно вставив Мереж. — Ніхто ніколи не казав, що зрадник не може бути Очікуваним.

Жіночки, явно вражені, заклякли.

— Кажіть. Кого він убив, кого скалічив, ну? — крикнула на них дівчина.

— Нікого, — буркнула Слава.

— То в чім річ? У чім була зрада?

— Він нас покинув: і тебе, і нас!

Дівчина знизала плечима і трохи глумливо перепитала:

— І все?

— Ти не розумієш! У тебе не було матері, вона померла роком раніше, а тоді ще батько наш, твій дідусь, він теж помирав. І все, чого він хотів, це щоб ми були поруч. Ми всі, родина. А твій батько поїхав. Просто поїхав — і все! — сказала Слава.

— Але чому? — не збагнула я.

— Бо цей чоловік, мерзенний чоловік з вирлатими очима, він запропонував йому щось, гроші, чи я не знаю, якщо він негайно поїде! — вигукнула Листина.

— Куди? — І він нас кинув! Через якусь трикляту квітку!

— Що? — крикнули ми втрьох.

— Він поїхав тоді, щоб доглядати якусь дурну квітку, — промовила Слава.

— Та… та він же Садівник, — видихнула я. — Садівник, який доглядає орхідею!