Марія Ряполова - Бурецвіт

Тепер дівчина вже розвернулася до нас.

— Що?

— Пригадуєте, — заторохтіла я Бурецвітові з Мережем, — я казала вам, що Садівники мають доглядати орхідею все життя, доки шукач не знайде її, але за це русалки роблять їм одну магічну послугу, іншими словами, роблять диво. Русалка, певне, запропонував йому зняти прокляття з роду.

Тітки принишкли.

— Тільки їхати треба було негайно, бо орхідея з’являється, коли майбутній шукач народжується, і відтоді вона потребує Садівника.

— Скільки років тому він пішов? — швидко запитав Бурецвіт.

— Двадцять чотири, — відповіла Слава.

— Він Садівник, який доглядає твою квітку. Тому Мрія нас сюди і скерувала, — зраділо повідомила я те, що й так усім було ясно.

— Ви знаєте, де він і де квітка? — звернувся шукач до дам біля плити. — Ви знаєте. Він сказав вам, коли йшов. І сказав, що колись ми спитаємо. Будь ласка, ви повинні нам це повідомити.

Жінки, що досі не очуняли, поглянули одна на одну.

— Скажіть, куди він поїхав? — наполягав шукач.

— Ні, не треба! — зойкнула я.

— Що?

— Ви йому скажіть, а ми з Мережем поки вийдемо.

— Чого це ми вийдемо? — розсердився Мереж.

— Якщо Медлий знав правду про Тіньсловів, то й пророцтвом його нехтувати не слід. Ходімо, Мереже.

Ми вийшли надвір, і я зателефонувала русалкам.

— Привіт, ми дізналися, що Тіньслів — то Садівник. Ми поїдемо до нього. Шукачеві якраз зараз пояснюють, куди саме.

— Угу, чудово. Тільки ви там обережно, не пошкодьте нічого! Це ж заповідник!

— Що? — І візьміть літній одяг. Там тепло.

1

— Там нічого не можна псувати, зрозуміло? — вкотре повторила я.

— Та зрозуміло, — відгукнулися хлопці.

Ми їхали автівкою до Великого заповідника. Дивна місцина, відомостей про неї обмаль. Хоч кого спитай, кажуть: «О-о, Заповідник…» А що там за «о-о…», самі не знають. Тож ми навіть приблизно не уявляли, що на нас чекає.

— Якщо цей заповідник такий великий, то як ми знайдемо в ньому Садівника? — спитав Мереж.

— Кого? — здивувалася Перла, що сиділа на задньому сидінні поряд із моїм учнем.

— Якось знайдемо. Відшукати б сам Заповідник. Ми вже маємо під’їжджати, а щось його не видно… Садівник… це… людина, котру ми шукаємо.

— Садівника? Ви не могли оголошення дати? «Шукаємо садівника». А в кого з вас сад є?

— Важко щось зрозуміти тут, — сказав Мереж, який вивчав мапу. — Чітких контурів чомусь нема…

— То нащо вам Садівник?

— Так, я навіть не впевнений, що ми зараз правильно їдемо, — зітхнув Бурецвіт.

— Ви мене чуєте? — не вгавала Перла.

— Певно, чергова загадка, — сказав Мереж.

— Ніякої загадки тут нема, — буркнула моя подруга. — Заповідник трохи переміщується, тому на мапі його позначати важко.

Я обернулася до неї.

— Що?

— Зараз зима, значить, він помандрував на північ. І нам треба завернути північніше. Я вам раніше сказала б, але ж ви мене не слухаєте!

— Звідки ти знаєш? — я була вражена.

Вона стенула плечима.

— Зустрічалася з одним ботаніком.

Мереж гигикнув.

— Нічого смішного. Він іще міністр екології… ну, тобто охорони… цього… середовища.

Бурецвіт завернув на перехресті.

— Ну, дивися, якщо надуриш… — сказав він.

— То що? Ви везете мене бозна-куди, нічого не пояснюючи… а я… слабка дівчина…

— Погляньте-но! — ошелешено вигукнула я.

Перед нами постала доволі дивна картина. Дорога, обабіч якої стояли засніжені дерева, упиралася в буйний зелений ліс, залитий сонячним світлом.

— О, точно, це він, заповідник! — зраділа Перла. — Літо цілий рік.

— Фантастика! — похитала я головою.

— Так… цікаво… він мені ще казав, мій ботанік… «Нащо ті Мальдіви, поїхали до Заповідника…» У нього там дача є.

— Нам буде спекотно, однак, у нашому вбранні.

— Я взяла легкий одяг, — сказала я. — Русалки підказали.

Бурецвіт пригальмував перед самим лісом. Дорога просто обривалася, а далі йшла хаща.

— Він у багажнику. Мереже, принеси, будь ласка.

Мій учень притяг пакети з літнім одягом, і ми почали переодягатися.

— Це мій капелюх? — спитав Бурецвіт.

— Так, тобі подобається?

— Кумедний.

— Спідниця моя? Так, буде моя… — сказала Перла. — Мереже, чого ти витріщаєшся, переодягайся.

— Я соромлюся.

— Здуріти з вами можна. А на мене дивитися ти не соромишся?

Вона стягнула светр і кинула його на голову Мережа.

— Нє, — озвався він з-під светра.

— Ця футболка — Бурецвіта, це моє, Перло, візьми капелюшок… — розгрібала я речі.