Марія Ряполова - Бурецвіт

— І не подумаю.

Я глянула на русалку.

— Підеш, хлопче, — сказав той.

20

Здається, справа просувалася. За наступні кілька днів шукач із Перлою неодноразово бачилися, і вона навіть припинила називати його кретином.

Увечері я зайшла до крихітної шукачевої кімнати.

— Як справи? — спитала я з порога.

— Втомився я від цього особистого життя, — прокинув він, розвалившись на дивані.

Я підійшла до полиць із дисками.

— Слухаєш романтичну музичку?

— Еге ж… я вже прослухав дві третини першого рядка, — похвалився Бурецвіт.

— Ти слухаєш музику за рядками?

— Так зручніше.

Я потерла обличчя долонями.

— Годі дурнею займатися, — сказала я. — Поїхали вже на гору. Я знічев’я намітила вчора кілька маршрутів. Обирай будь-який. Розберемося з цим похованням, потім продовжиш закохуватися.

До кімнати заскочив Мереж.

— Що, ми знову кудись їдемо?

— Так.

— Хай бере з собою Перлу. Пригоди зближують, — мій учень підморгнув і зник за дверима.

— Справді, хороша думка, — сказала я.

21

Поїздка на Синю гору ледь не коштувала мені життя. Ми легко знайшли її, місцеві мешканці відразу сказали нам, що там, — там був старий, давно закинутий цвинтар.

Перла погодилася їхати напрочуд швидко. Вона полюбляла всілякі дурні заходи. От тільки клопоту від того додалося. Попри всі наші попередження про холод і те, що нам доведеться лізти вгору у невідомій дикій місцевості, вона прибула на вокзал у короткій курточці, міні-спідниці та черевичках на підборах.

У принципі, напередодні потеплішало. Сніг став танути, вулицею бігли струмки, наче вже весна. А вночі все знову прихопило морозом. Усі шляхи на ранок були слизькі від льоду.

Тому Перлу хлопці підтримували з двох боків, хоча час від часу падали самі.

До цвинтаря вела дорога, що кілька разів огинала гору кругом, перш ніж доходила до пласкої верхньої частини. Дуже обережно ми рушили нею.

Шлях давався нелегко. Аби не впасти, ми намагалися чіплятися за замерзлі кущики, обламуючи їхні віти. Ми обійшли гору. З цієї її сторони відкривався прегарний краєвид. Адже тільки що ми бачили місто, а тут — холодні пагорби, жодних слідів людської діяльності, окрім закинутої недобудованої церкви у завалах цегли, що стояла під самою горою. І жодної живої душі.

Ми дійшли приблизно до середини гори, коли Мереж сказав:

— Ми так за цілий день не дістанемося. Ходімо навпростець.

— Тобто? — я задерла голову й оглянула порослий лісом схил, що височів над нашими головами.

— Тобто вгору. Тут недалеко залишилося, а дорога ще крутитиметься бозна-скільки.

— Зірвемося, — сказав Бурецвіт. — А внизу — цегла.

— Яке зірвемося, дивися, скільки там дерев, триматимешся за них. Схил положистий, ходімо, — агітував Мереж.

— Тут справді наче близько, — зауважила Перла. — А мене вже ноги не тримають.

— То ходімо, — сказала я, зробила кілька кроків з дороги догори і вхопилася за найближчу сосну.

— Слизько, одначе, — сумнівався Бурецвіт. Та всі вже рушили.

22

Ми висіли на горі вже четверту годину. Спершу стало зрозумілим, що вертикальне положення зберігати надто небезпечно, тож ми стали дряпатися рачки. Потім деякі почали рухатися поповзом. Щоб не забруднити одяг, я підгорнула штанини і тепер стояла голими колінами на льоду. Я впиралася ногами в одне дерево, якраз там, де воно росло із землі, й намагалася дотягнутися до наступного.

Найвище вліз Бурецвіт. Тепер він у підгорнутих джинсах сидів верхи на дереві і спускав свій шалик Перлі.

— Тримай.

Перла і Мереж сиділи вдвох на одному стовбурі. Дівчина перекинула свою ногу через ногу мого учня. Їхні кінцівки звисали якраз неподалік від мене. Перла спробувала трохи піднятися, Мереж заволав.

— Тримай мене! — кинула йому моя подруга.

Дівчина стала на дерево, перевернулася, навалилася корпусом на Мережа і стала ловити шалик.

— Забери свої підбори, ти мене каструєш! — кричав мій учень.

— Тримай мене! — скомандувала Перла.

Мереж обхопив її руками.

— Зловила? Тепер я підтягатиму, — говорив Бурецвіт.

Перла полізла по Мережу.

— Підштовхуй мене знизу, — звернулася вона до нього.

— Як? — хрипів той.

— Давай, я сяду тобі на голову.

— Ти й так на ній сидиш! — волав Мереж, руки якого метушилися якраз на рівні її спідниці.

— Ні, так, щоб ти підштовхував мене головою.

— Ти мені шию зламаєш!

— Мені треба якось відштовхнутися від тебе, — промовила Перла, водячи підборами по його плечах.