Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Можна вигадати тисячу найліпших теорій, — сказав Костюк. — Але все це слова. А поки люди вмирають від хвороб серця — нема іншого виходу. Облиште всякі дурниці. Це піжонство. Чисте піжонство. Тут ідеться про серйозні речі. Про ваше життя. Подумайте.

— Ні, — похитав головою Маркевич. Гіркий усміх торкнувся його уст. — Мені гидкі люди, які вимолюють життя, повзають на колінах, ідуть на все, на всі муки, щоб потім жити, як таргани. Ви чули казку про двох жаб?

— Ні.

— Жили-були дві жаби. Їх кинули до банки з молоком. Одна жаба билася, стрибала, хотіла вискочити, а другі тихенько собі сиділа. Та, що надто борсалась, нарешті знесиліла й віддала богу душу. Тоді та, тиха, стала на першу жабу — й гульк із банки. Це варіант перший. А тепер другий. Жили були дві жаби. Їх кинули до банки з молоком. Одна жаба сиділа тихо, не рипалася — й загинула. А друга стрибала, лапками дриґала, метушилась — і молоко збилося в масло. Вона стала на це масло — й вискочила. Яка мораль?

— Людина не жаба. У вас повинно бути бодай найменше бажання жити. Без цього бажання всі наші ліки й операції нічого не варті. Завтра переведемо вас у терапію.

— Шкода Майзеля, — ворухнувся Маркевич. — Такі люди повинні жити якнайдовше.

Костюк ішов по коридору насуплений, нікого не помічаючи. Йому здалось, що він блукає по лабіринту, з якого нема виходу. Довгі коридори, переходи, палати, операційні — все складало єдину похмуру систему людських страждань, замкнену в собі, ізольовану від світу, й марні були, здається, всі зусилля якось змінити порядок речей, заведений раз і назавше лад, круговорот подій, перед лицем яких людина відчуває свою безпорадність.

Він спустився вниз і вийшов надвір. Став на ґанку, примружився від квітневого сонця. Згадав, як стояли недавно вони з Майзелем. На київські гаї та яри вже насувалась хвиля теплого повітря, хвиля пробудження від сірої одноманітності. Костюк знав: 16 квітня в Києві з'являється на деревах листя. Так було десятку років, — і він завжди чекав того дня, як свята. Як подвійного свята — то був день народження його дружини.

Він подумав про те, що тепер відремонтують дорогу до клініки — йому обіцяли в міськвиконкомі зробити це, як тільки зійде сніг.

Задумавшись, він і не помітив, як до нього підійшло троє людей. Тільки коли один із них покликав його, він озирнувся. Побачив Ваню Дахна, котрого оперував із приводу мітральної недостатності. Дахно був у короткому зимовому пальті, вушанці, блідий, але всміхався на весь рот. З ним — повновида жінка, вища за нього, й ще один чоловік.

— Ну як? — спитав Костюк. — Мотор працює?

— Як годинник. Тільки цокає сильно. В кіно тепер не можна буде ходити. Виженуть. Скажуть — чого ти тут цокаєш?

— Ну, це ти брешеш, — засміявся Костюк.

— Звісно, брешу, — погодився Дахно.

— Професоре, — сказала повновида жінка. — Рученьки ваші золоті… Вік буду за вас молитись…

— Це моя Надька, — мовив Дахно. — А це брат. Зі Сквири приїхав.

— Як жити після операції — знаєш? — спитав Костюк. — Горілки не пити.

— Знаю.

— Будеш приходити до нас на обстеження.

— Авжеж буду, — підморгнув Дахно. — До Кіри я всігда й пожалуста.

— От ірод, — зітхнула Дахнова жінка. — Куди тільки не піде… Ви йому робили операцію. Скажіть — у нього серце взагалі є?

— Є, є, — засміявся Костюк. — Справжнє серце. Ну, бажаю тобі здоров'я, не хворій…

— Почекайте, — вигукнув Дахно, й обличчя його скривилось, наче він збирався заплакати.

Він схопив руку Костюка й поцілував — Костюк від несподіванки розгубився. Потім вирвав руку.

— Ти що? Здурів?

— Спасибі, — закліпав віями Дахно. — Спасибі! Їй-богу, не вірив, що весну побачу. Візьміть оце.

Він дав Костюкові важкий пакет, загорнутий в газету й перев'язаний шпагатом.

— Ви не обиджайтеся, — сказала Дахнова жінка, — це брат привіз, їжте на здоров'ячко. Дай бог вам здоров'я. І жінці вашій, і діточкам.

— Дякую, — сказав Костюк.

Він потис цим людям руки й пішов нагору. Йшов легко, перестрибуючи через сходинки. «Який я йолоп, — подумав. — Адже Майзель був правий. Двір у нас і справді дуже гарний. Як я досі не помічав…»

Клініка була висвітлена сонцем. Блищав лінолеум у коридорах, у перев'язочній сестри мружились від сліпучого світла, що весело сяяло на сталевому інструментарії. Хворі повідчиняли вікна в палатах — повітря весни збуджувало їх, їхні серця пронизував біль туги за домівками. Костюк знав: це був небезпечний період — із дня на день збільшувався весняний авітаміноз, хворі слабшали, в деяких починались емоційні збурення, частіше виникали ускладнення після операцій,