Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

«Чорт би їх всіх забрав, — подумав із безсилою люттю Костюк, — Я, здається, швидше за всіх загнусь. Не хоче — й не треба. Я вже сили не маю — умовляти, впрохувати кожного божевільного. Чи не дозволите ласкаво, ваша величносте, врятувати ваше дорогоцінне життя? Чорт із ним. Але ж загине, стерво. Шкода його».

— Гаразд, — жорстко сказав Костюк. — Це єдине, що ми могли вам запропонувати. Якби у вас були уражені тільки клапани, ми б поставили протези. Але у вас переродження міокарда. М'яз не працює. Що накажете робити?

— Нічого, — знизав плечима Маркевич. — Я до вас не маю ніяких претензій.

— Ви невдовзі помрете, — сказав Костюк, відчуваючи бажання схопити Маркевича за плечі й кричати йому ці страшні слова в обличчя голосно, ще голосніше. Але Маркевич дивився на свої пальці — він наче в'язав ними щось у повітрі.

— Це жорстоко з мого боку, але я змушений сказати вам усю правду. І не думайте, будь ласка, що ви нам потрібні, як матеріал для експериментів. Мені просто шкода вас. Не так уже й багато ви прожили на світі. Невже вам не хочеться ще пожити?

— Я не помру, — очі в Маркевича звузились, а пальцями він уже не ворушив. — Помре моє тіло. Я залишусь.

— Ви що — в рай полетите? З янголами грати в бадмінтон? Раю нема, мій милий. Є дерев'яний ящик. І яма. Облиште всякі ілюзії.

— Ви що-небудь чули про існування ноосфери? — спитав Маркевич. — Тобто сфери, яка складається з духовної матерії. Це колективний розум людства. Ви лікар, ви повинні це зрозуміти. Чи вмирає мозок, коли гине один-однісінький нейрон? Ні. Так само й людина. Гине її тіло, а дух — чи, кажучи сучасною мовою, інформація — не гине. Вона залишається як частина ноосфери. Тільки знаходить іншого носія. Існує колективна пам'ять людства, нації, роду. Інколи мені здається, що я вже колись жив, я бачу якісь дивні сни… Я згадую Київську Русь як щось близьке.

— Це все брехня.

Костюк підійшов до вікна. Важко сперся долонями на підвіконня. Побачив, як по подвір'ю пробігла Оксана Хмелько, в плащі, з сумкою. Він подивився на годинник, Неподобство, чорт би їх забрав! Знову тікає раніше, ніж треба. Розпустилися, зледащіли. Ось я їй завтра всиплю. Я їх усіх підкручу. Знатимуть у мене. Лікарі!

— Дивно, — сказав Маркевич. — Я думав — ви вчений.

— Який я вчений, — сказав, не обертаючись до нього, Костюк. — Я поганий м'ясник.

— Світогляд вченого допускає існування різних гіпотез. Навіть неймовірних. Гіпотеза про ноосферу ніким не доведена, але так само ніким і не відкинута. Взагалі, ви, медики й біологи, припускаєтесь величезної помилки, прищеплюючи людству одну ілюзію. Ви переконуєте людей у тому, що вони повинні жити вдвічі чи втричі довше, ніж зараз. Тривалість життя — сто п'ятдесят років. Людина житиме двічі. Звучить гарно. Але це шкідлива ідея.

— Чому?

Костюк знову підійшов до Маркевича. Той лежав, схрестивши руки на грудях, напівзаплющивши очі, а голос у нього був рівний, наче він читав якийсь невидимий текст, що весь час був перед його очима.

— Тому, що ви дивитесь на людське життя, як на телевізійну вежу. Що вища, то краща. А людське життя треба порівнювати з деревом. Воно повинно йти вшир, повинна збільшуватись кількість гілок. Тоді й за тридцять років можна прожити повне життя. Не потрібні вам будуть сто п'ятдесят років. Ви дегенератам дасте по сто п'ятдесят років, а вони дев'яносто з них програють у козла й горілку питимуть. Чи варто?

— Гаразд, — мовив Костюк. — Ви остаточно відмовляєтесь від операції?

— Так.

— Як хочете. Але яка причина? Вам що — набридло жити?

— Ні. Мені дуже цікаво жити. Причина? Знаєте — я не вірю в пересадки. Серце — надто важливий орган, щоб людина могла жити без нього. Це орган чуття, самобутній, як і мозок. Я не зможу жити з чужим серцем.

— Дурниця, — сказав Костюк. — Де ви всього цього набралися?

— Слухайте, — Маркевич здивовано звів на Костюка очі. — Я думав — ви інтелігент, учений… А ви обмежений догматик. Справді, у вас філософія м'ясника. Невже ви думаєте, що ми сьогодні все знаємо? Чому, коли ви переживаєте, болить серце, а не мозок? Чому серце радіє? Що таке смуток, журба — як не духовна функція серця? Тисячу років тому думали, що в серце поступає повітря. Думали, що головний орган — печінка. У Прометея орел довбав саме печінку, а не серце. Це вже Шевченко поправку зробив до легенди. А уявіть — що знатимуть люди про серце через тисячу років. Можливо, в серці є якісь невідомі нам залози внутрішньої секреції? А може, якась складна нервова система, яка формує почуття? Те, що звали колись душею. А ви візьмете й поставите нове. Вб'єте людину як індивідуальність.