Він гостро, неприємно зареготав.
Це вже було ближче до істини: видатні здібності одного з кращих вірусологів світу в дивовижний спосіб поєднувалися в Мідатові з поганим характером; доброта була перемішана з підозріливістю, блискучі енциклопедичні знання — з небажанням мати поруч з собою когось, хто хоч у чомусь дорівнював би йому; через те в лабораторії Мідатова, крім нього, ніколи не було жодного доктора наук; працювали тут переважно жінки середнього, частіше передпенсійного віку, яких цілком задовольняли безпретензійні кандидатські ступені, зарплата старших наукових співробітників і обожнювальне підпорядкування шефові; кілька енергійних, перспективних молодих науковців-чоловіків, що скуштували хліба в цій лабораторії, змушені були незабаром звідси піти, бо наштовхнулися вони на залізну, непримиренну волю Мідатова, і ніякі їхні таланти, знання, ідеї — ніщо не примусило його поставитись до них так, як цього вимагала справедливість та інтереси продовження науки про сказ. Мідатов вважав, що і його талантів, знань та ідей цілком вистачить на всю світову рабіологічну науку нині, прісно й вовіки-віків — і в цьому він був недалекий від істини. Від істини наукової, а не тої, яку породжує людська совість. Поступово навколо Мідатова виникла атмосфера ворожнечі й глухого роздратування його диктаторськими замашками. Особливо постаралися ті його колишні учні, які, пішовши від нього, самі стали згодом провідними вірусологами; отримавши всі знання, до яких їх уперто намагався не допустити Мідатов, ставши професорами, докторами наук, а деякі — членами-кореспондентами Академії медичних наук, вони не забули образ від свого колишнього вчителя, і тепер уже він відчував на собі дошкульні удари тих, кого колись скривдив. Його вже двічі провалили на виборах до академії. Лабораторію його злостиво називали «гаремом», натякаючи на особливості його вдачі. З другого боку, всі розуміли, що тільки Мідатов зі своєю одержимістю й науковими здобутками найвищого міжнародного рівня має право на звання одного із «скажених» богів світу.
Про всі ці таємниці Жадан дізнавався поступово, під час своїх численних поїздок до Москви, зустрічаючись з колегами на різних конференціях. Він довго, майже до сьогодні не вірив у всі ці розмови, думав, що Мідатову заздрять (так почасти й було), що перебільшують його погані якості, відкидав усі лихі поголоски про свого кумира, якого вважав за ідеал сучасного вірусолога, вважав за лікаря-романтика, котрий бореться самовіддано зі сказом, долаючи несправедливе упередження своїх колег. Мідатова найбільше не любили в Москві, там, де його найкраще знали. А рядові рабіологи, що приїздили на конференції з усіх кінців велетенської країни — з Узбекистану чи з Сибіру, з України чи з Прибалтики, — молилися на Мідатова, який навдивовиж демократично поводився з простими лікарями — завжди допомагав їм порадою, часто виїздив до них на консультації чи прочитати лекцію.
— І, нарешті, по-третє. — Мідатов обережно відвів убік засніжену гілку, що перегородила йому путь. — Я не можу взяти участі у будь-яких процедурах, пов'язаних із захистом вашої дисертації, з суто формальних причин: ми з вами ведемо спільні дослідження, впроваджуємо вакцину. Правилами ВАК заборонено…
— Я думав про це, — зупинився Жадан. — Ми не маємо з вами жодної спільної публікації, тому це не причина. Не обов'язково бути опонентом. Я сподівався принаймні на ваш відзив.
Мідатов теж зупинився. На ньому були шапка-пиріжок з сивого смушку, зимове пальто зі смушковим коміром. Він любив смушок, бо його батько й дід також любили це хутро. Повернувшись з фронту в орденах, — всю війну пройшов командиром протитанкової гармати, — Мідатов не застав ні діда, ні батька, нікого із своєї численної рідні.
— Ні, Євгене Петровичу, — ще раз твердо повторив Мідатов. — Не ображайтеся, але я знав, що буде ця розмова, і все вирішив. Підемо назад? Через годину мають приїхати американці і французи. Приїхав Новак. Ви що сьогодні робите?
— Поїду в Москву. Хочу відвідати будинок Льва Толстого в Хамовниках. Я ніколи там не був, — сказав Жадан, дивуючись тому, як у цьому косоокому чоловікові з тонким, одухотвореним обличчям уживається поруч чорне й світле, погане й добре. — Вибачте, Абдурахмане Карімовичу, мені дуже неприємно, що я почав цю розмову. Якби я знав, ніколи…
— Якби я був дипломатом, — мовив з гордістю. Мідатов, піднявши до неба своє вилицювате обличчя, — я б, звичайно, так не зробив. Бо ви мені потрібні. Але я людина відверта, за що страждаю. Тепер, мабуть, ви кинете випробовувати мою вакцину, чи не так?
Читать дальше