Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Стійте спокійно, — вона приклала долоню до його чола. Йому здалося, що він відчув поколювання маленьких гарячих голочок, як буває тоді, коли тіло заніміє. Дивно, але долоня Жанни швидко забирала біль з голови, як пилосос сміття з підлоги. Від Жанни тхнуло перегаром і тютюном, ненафарбовані очі втратили вечірню таємничість, лице її було білясто-лискуче, наче пластикова пробка від шампанського.

— Закінчилася ще одна ніч старіючих еротоманів, — зітхнула вона. — І це кляте почуття провини на похмілля. Ви святий, ви цього не знаєте. Похмілля — це завжди почуття провини. Тільки перед ким? І за що? Все болить…

— Перевірте жовчний міхур, — кинув він.

— Не будьте цинічним. Це вам не личить. Адже у вас біополе людини, до якої тягнуться всі стражденні й усі… самотні жінки. Я бачу, ви мені не вірите. Зрозумійте, що мене з Сашею ніщо, крім концертів, не зв'язує. Його цікавлять тільки чоловіки. Ви це розумієте? Адже ви лікар. Чи хто?

Він мовчав.

— Скажіть, Женю, ви все знаєте. Невже Володя правий — ми всі помремо й нічого від нас не залишиться?

Жадан мовчав.

— Я вас розумію. Ви мораліст. Ви мене засуджуєте… я… я вночі хотіла почитати щось, там є Чехов, я його дуже люблю. Я до шафи, а скло наглухо заліплене клейкою стрічкою. Щоб книжки, не дай боже, не запилилися. Що ви на мене так дивитесь? Не вірите? Це в кабінеті Володимира Михайловича.

— Будь ласка, передайте Ларисі, що я поїхав, бо мама зле почувається, — попросив він.

— Звідси ви втечете, але від себе не зможете. — Вона підняла другу руку — чи для того, щоб покласти її на голову для лікування, або щоб обійняти його, але він зробив нирок, як боксер, який уникає атаки суперника, й вийшов надвір. В холодному небі відчувалася близькість снігу, листя в саду вкривав соляний пил паморозі. Дача Супрунів стояла на крутому пригорку на березі річки Козинки, за якою починалися синюваті, щемливо-задумливі придніпровські луки. Світло нового дня принесло з собою біль спогадів і муки сумління. «Що я наробив? — подумав Жадан. — Навіщо? Адже я її не кохаю. Яка ганьба. Невже цей клятий кібернетик, який готує винищення всього, що є людського в людині, правий? Як тепер я дивитимусь їй в обличчя? Як піду в лабораторію? Що подумають її друзі? А вона? Що вона скаже чоловікові? Як просто все те, що відбулося між нами. Душа порожня. Душа порожня. Спрацювала примітивна біологічна програма. Оскар правий. Припустимо, я самотній, я прагнув жінки. Але що її примусило так вчинити? Звичайна цікавість? Спортивний інтерес колекціонерки? Бажання розваги? Що?»

Про можливість Ларисиного кохання він навіть не додумав.

На побілілому від ранкової паморозі вітровому склі «Жигулів» видряпав вказівним пальцем «good buy!». Палець замерз, аж зашпори зайшли.

Вийшов на шосе й зупинив першу ж машину — молоковоз, що йшов з Обухова на молочний завод. Водій, неголений дядько у тілогрійці, весь час потираючи татуйованою рукою сиву ранкову щетину, почав розповідати про свою дочку, яка працює в Києві програмістом в інституті кібернетики. Дядько казав — «кібурнетики».

І

Наприкінці листопада, за тиждень до того, як його офіційно затвердили на посаду керівника лабораторії особливо небезпечних хвороб, Нечаєв прийшов до Жадана. Той сидів у своїй комірці, розбираючи стос старих, пошарпаних історій хвороби. Це було все, що залишилося від тих, хто помер від сказу. Вибирав дані за тридцять років для епідеміологічного розділу своєї дисертації: локалізація укусу, строки інкубаційного періоду, які схеми лікування застосовано, яких помилок при цьому припущено. У випадкових збігах обставин, у розрізнених причинах, що привели до однакових наслідків, у всіх тих поодиноких смертях людей з різних кінців України в різні роки, у несхожих долях, віддалених одна від одної часом і простором, Жадан дошукувався глибших загальних закономірностей, хотів зрозуміти, де криється ота зона вразливості , ота найслабша, найбеззахисніша ланка в усьому прнчинно-наслідковому ланцюзі, що починається від зараження і призводить до смерті людини. Перекриття цієї зони вразливості могло різко зменшити кількість смертей від сказу.

Нечаєв стрімко, не стукаючи, увійшов до кабінету — навіть двері не зарипіли, не зачепилися за лінолеум, хоча Кучерявий так з ними нічого й не зробив. Ледве Жадан розгублено надів окуляри й підвівся, струшуючи пил з рук, як опинився в міцних обіймах Нечаєва, який його розцілував; вони цокнулись окулярами, наче чарками.