Ліна Костенко - Записки українського самашедшого

Ура! У нас уже є «лошадка». Тобто новий прем’єрміністр, згідно з термінологією президента. Щоправда, я ніколи не чув, щоб десь у світі прем’єр-міністрів відносили до класу непарнокопитних.

Протести уже вщухають, енергетика вичахла. Всі потроху звикають, що знову нічого не вийшло. Потім впадуть в апатію, в роздуми, в резиґнацію, і знову все увійде у звичну свою колію.

В університетському парку розкопали останній набій. Принаймні так пишуть, що останній. Всього ж там знайшли понад півтисячі артилерійських снарядів, кілька гранат і мін. Непоганий арсенал як для університетського парку. Тепер сіють траву і розбивають клумби. Обновили дитячий майданчик, додали атракціонів. Посадили нові дерева, бо від старих уже була мертва тінь. Насипали пісочку в пісочницю. Гуляйте, дітки, не бійтесь, мін нет.

Все-таки дружина просить мене туди з малим не ходити — ану ж як щось пропустили, чогось не помітили, і воно там причаїлося у землі.

Ми з малим сидимо на кухні. Може, це у нас пізній сніданок, може, ранній обід — у неділю ми, як завжди, заспали. Дружина нам подає, тут же бігає щось записувати, прибігає, вихоплює тарілки, щойно ми їх відсунули, миє посуд, зиркає, що ще подати, що прийняти. Я дуже не люблю, коли вона не сідає з нами, а надто коли миє посуд, поки ми ще не встали з-за столу. Невже не можна почекати? Я сказав їй про це, вона не відповіла, я на неї глянув — бліда, змучена, під очима синці. У мене стислося серце, я пошкодував, що сказав. Марудна річ побут. Алхіміки теж варили, але філософський камінь, а не борщ.

Ми вже навіть спимо не разом. Я перебрався на кріслодиван, щоночі стелюся в іншій кімнаті. Вона промовчала, отже, її це влаштовує. А справді, навіщо прикидатись?

І їй вільніше. Вона любить читати на ніч. Хай читає.

Якось після роботи фея фуршетів запросила мене до себе. І я пішов. Я взагалі тепер деякі речі роблю сомнамбулічно. Сомнамбулічно її поцілував. Сомнамбулічно попестив. Блузочка на її напнутих грудях розстебнулася сама, сексуальні парфуми вдарили мені в ніс. У нас уже доходило до всього, вона вже потяглася до сумочки: «Ну, ти мєня понімаєш», — тобто вона це носить у сумочці, воно завжди при ній, на випадок, коли трапиться який партнер для «тілесного низу». От тобі й чуттєві імпульси і сполохи жіночих очей. Фея презервативів. Моя четверта козацька сила враз підупала, я раптом згадав анекдот, коли один льотчик говорить другому: «Краще Ту-104, ніж не ту один раз», і засміявся. Вона спитала: — Ти чєво? — Нічєво, — сказав я і скочив, мало не перекинувши торшер.

Дома дружина зауважила:

— Ти б хоч сорочку застебнув. І на губах помада.

— У нас був фуршет, — сказав я. — Всі всіх вітали.

— Ти не вмієш брехати, — сказала вона. — Це твоя позитивна риса.

Вона навіть не ревнує! Вона й сама кудись увечері йде. Одягнулася гарно, оглянула себе у дзеркалі на повен зріст.

— Нагодуєш малого, — сказала. І пішла.

Я нагодував малого. А коли він заснув, я зачинився на кухні, поставив перед собою колись недопиту пляшку.

Як там у Маланюка? «Час, Господи, на самоту й покору».

На дружину в ліфті напав якийсь тип. Добре, що хтось на поверсі натиснув кнопку, вискочила з ліфта, біла як стіна. Тепер, коли вона пізно вертається, зустрічаю біля під’їзду або заїжджаю за нею.

Виявляється, вона ходить у якийсь Тендерний центр. Збираються феміністки і розробляють Тендерні проекти.

Я не дуже знаю, що це таке. Мені що ґендер, що тендер. Щось, мабуть, про рівність прав. Я не люблю феміністок. Жінки, налаштовані супроти чоловічої статі, це неприродно. З іншого боку, цивілізація ж таки чоловіча. Вона ж таки справді стоїть на агресії і владі, на силі, часто тупій і брутальній. Я так розумію, що цим жінкам допекли пріоритети чоловічої цивілізації. От вони й шукають вихід. Може, це навіть і не фемінізм. Просто повиростало багато дуже розумних дівчат, а чоловічий диктат пропонує все ту ж саму стелю і рамки. А їм тісно, вони почали пручатися, і на мужчин посипалася штукатурка. Я нічого, я обтрушусь, я надто люблю цю жінку.

Коли я заїжджаю за нею на своїй непрестижній лайбі, ті її колежанки зустрічають мене ввічливо, але я спиною чую їхні іронічні погляди. Мимоволі щулюся, мені прикро. Думаю, що в Україні фемінізм не на часі. Він шкідливий і непотрібний, тому що…

— Ти хочеш сказати, що надто багато загинуло українських мужчин, і то найкращих, пасіонарних. І що негоже понижувати тих, що вціліли у цій січкарні, — каже вона, як завжди вгадуючи мої думки.