Ліна Костенко - Записки українського самашедшого

Проте Верховний Суд не закам’янів, не підскочив під стелю і не затулився заслонкою. В облозі і синіх, і помаранчевих він засідав довго і многотрудно, а таки визнав недійсними результати 2-го туру і призначив повторні вибори. Майдан тріумфує. Люди принесли під Верховний Суд десять кошиків квітів, прикрашають дерева помаранчевими стрічками.

Борька чіпляв стрічку, упав з дерева, тепер лежить з ногою в гіпсі. Наш малий сидить солідарно при ньому. Вони дивляться Майдан по телевізору, співають стрілецьких пісень і раз у раз вигукують: «Разом нас багато, нас не подолати!»

Дні грізні і вирішальні. Дома буваю рідко, забіжу — і знову на Майдан. Тінейджер взагалі додому не їздить, йому далеко. Уявляю, як там його мати — батько прикутий до крісла, чутки всілякі, по телевізору транслюють Майдан, і є така рубрика: «Ті, що творять Історію», і серед них вона бачить свого Тінейджера, він усміхається їй і махає рукою.

Я його теж часом бачу здалеку на екрані, над вируючим морем Майдану. Додзвонитися важко, мобільник чомусь не бере. А то якось дивлюся: жінка везе чоловіка в інвалідному візку. Образ шляхетний, на шиї шарф, помаранчевий колір так пасує до зимового кольору сивини. Боже мій! Це ж мій батько. Таки не витримав. Таки прийшов на Майдан! Ну, не прийшов, а, з дозволу сказати, приїхав, але ж він — тут, він це бачить! Я кинувся їх шукати, та хіба ж прорвешся у такому людському потоці, що несе тебе, розвертає і знову несе, як піщинку!

Наступного ранку я таки додзвонився: «Це ви були на Майдані?»

Так, я не помилився. Це були вони.

Батько ніби аж поздоровшав, навіть мова повернулася. — Тримайтеся, хлопці! — каже він.

Спецназівці стоять стіною. На шевронах ощирені «Барси». Голови у шоломах — мов чорна фашистська ікра за пластиковими щитами. Стоять німо, як відлиті з металу. Між ними й нами незрима стіна відчуження і бетонний бруствер із будівельних плит. Щомиті може статися непоправне.

Люди підходять до них, звертаються. Якийсь чоловік вже говорить римами, з українцями це буває у часи великих потрясінь: «Синок, не натискай курок!», «Наші брати, опустіть щити!» Дівчата перехиляються через бруствер, заквітчують, як на Трійцю, ті щити, те залізне пруття, пов’язують помаранчеві банти, лагідно озиваються до цих роботів у нелицарських обладунках, але — глухо, облич не видно, щити й шоломи, узброєний моноліт.

І раптом з-під шолома — широко відкриті юнацькі очі. По пластику, що прикриває обличчя, збігає розталий від дихання сніг.

Стара жінка стоїть у снігу з іконою.

Дитина тримає за ниточку оранжеву кульку.

По цей бік моляться, по той опускають щити.

Тим часом за нашими спинами йдуть якісь торги, переговори. Вносять зміни до Конституції. Угинають нашого лідера на компроміс. Причому не просто на компроміс, а на Великий Компроміс, з великої літери. І він йде на це, він приймає їхні умови. Він, певно, думає, що, коли стане президентом, усе виправить. Гай-гай, як сказала б моя теща. Влада ж, як плазма, вона двигтить, розтікається, міняє обриси й кольори, обволікає, всмоктує і знову набуває тих самих форм.

Якби він був прямо сказав: «Люди! Я зробив це, щоб вас не вбили».

Люди б йому повірили. Ні, він іде на поступки, він капітулює. Ми на Майдані, а він уже серед них. Серед тих, кого називав злочинною владою.

Всі задоволені, всі усміхаються, і влада, і опозиція, кожен вважає це своєю перемогою, — то за що ж ми стояли на Майдані?!

Вчора, побачивши ці усміхнені лиця, дружина шпурнула пульт телевізора.

Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця.

Але сьогодні востаннє гримлять барабани. Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою. І навіть видавали посвідчення Учасників Помаранчевої революції. Я не пішов. Мені не треба доказів моєї причетності. Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша.

Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку.

Але це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем.

Сторінку можна видерти. Історію — ні.

От і настав наш День Гніву.

Лінію оборони тримають живі.