Ліна Костенко - Записки українського самашедшого

А ще він каже: «Мовчи, Звіроящур! Я тебе не боюсь!»

Але ж проблема не лише в тому, щоб не боятися Дракона, проблема в тому, що боїться сам Дракон, через те він смертельно небезпечний.

До Києва стягують війська спецпризначення.

Курсанти на танковому полігоні відпрацьовують свою майстерність.

Містом їздять вантажівки з піском без номерних знаків.

— Як ти думаєш, для чого? — питає дружина. — Перекрити дорогу в разі чого, чи щоб піском присипати кров?

Йшли на вибори, як на останній бій з Драконом. Увечері прикипіли до телевізорів. Хвилювалися, переживали, хоча вже перші екзит-поли були обнадійливі — Дракон зазнавав поразки. Під ранок дружина заснула в кріслі, я вкрив її пледом.

А далі почалась хитавиця, як на старому океанському кораблі. Людей кидало з одного борту на другий, котилися бочки, гриміла порожня тара, корабель трясло й перехняблювало, наче в ньому тисяча пробоїн, і крізь кожну фонтанує брехня.

Затанцювали цифри. Розрив за добу скоротився до одного відсотка. Пірати брали нас на абордаж.

Студентська хвиля вдарила об парламент.

На Подолі біля пам’ятника Сковороди з’явилися перші намети.

Світ його ловив і вже аж тепер, кам’яного, спіймав.

Україну кошмарить. Штаби вибухають, хтось комусь б’є морду. Йде тотальний адміністративний терор.

Одночасно в Америці теж вибори. Там теж два кандидати, один випереджає на якусь дещицю голосів. Можна ж було похитати країну, позмагатися ще — ні, для загального спокою один поступився, і вже й зателефонував, привітав переможця.

А тут до крові, до осатаніння, до замахів на життя. Все пішло в хід — матюки, кулаки й отрута. Хакерські атаки, погрози й шантаж. Центральна виборча комісія залягла, як за порохову бочку, щось плутала, зволікала і, нарешті, оголосила, що переміг спадкоємець влади. Що тут зчинилось! Фальсифікація була очевидна, опозиція вимагала перерахунку голосів — і, о диво, цифри знову затанцювали й дали трохи інший результат. Переміг кандидат від опозиції, але з мінімальною перевагою.

Так що вибори наші тільки почалися, буде ще й другий тур.

Але якщо перший був на Геловін, де за означенням панує нечиста сила, то другий, навпаки, припадає на Архистратига Михаїла, покровителя Києва, який розганяє нечисту силу.

Відчутно міняється політичний клімат. У Києві з’явилися люди специфічної зовнішності. Бритоголові. У шкірянках. Братки. Коли вони сунуть по вулицях, важка енергетика криміналу відкидає перехожих до стін.

У суспільстві війнуло жахом. Моя дружина купила в підземному переході пістолет — велику запальничку тайванського виробництва, дуже схожу на справжню «Беретту». Озброїлась.

Живемо в бойовій обстановці. Звикли й адаптувались. Вночі щось верещало у сквері, і я вже не вийшов рятувати. То паралельний світ.

Сьогодні заходжу в ліфт, а там наш сусід, старенький інтелігентний єврей, що живе поверхом нижче. Двері зачиняються. На стіні кабінки написано: «жид». Тут і раніше було написано всякого, а тепер ще й це.

Ми їхали вгору, а слово «жид» повзло по стіні.

— Що будемо робити? — каже він мені.

— Приходьте до нас, часом що, — кажу я. — Шафу до дверей присунемо, якось будемо одбиватись.

— Або ви до нас, — каже він. — Часом що.

Теж слушно. Бо на стелі кабіни розгонисто, червоним фломастером хтось написав: «Долой оранжевих националистов!». Тобто мене.

Ґабріела Масанґа обіцяє заморозки. Над Києвом стоїть помаранчева осінь. Партія провладного кандидата, відчуваючи брак символіки, з’явилася раптом вся в біло-синіх шаликах, поставила біло-сині прапорці, задекларувавши це як колір надії і правди. Суспільство поляризувалось, парламент став кольоровий.

Політична еліта охрипла, як з перепою. Довиступалася.

Влада, яка завтра стане вчорашньою, хапає усе без пам’яті — заводи, дачі, привілеї, ділянки рекреаційних зон. Роздає звання й нагороди, обіцяє підвищення пенсій, подвійне громадянство з Росією, другу державну мову, додаткові вихідні на Різдво. Штампує емісійні гроші. Пускає за безцінь стратегічні об’єкти на приватизацію. Члени партій і фракцій линяють, і це перша ознака назріваючих змін — вони перебігають в інші вольєри.

Огидне явище — депутатська линька. В’їхали на одній партії, злиняли в іншу. Шерсть літає в повітрі, як тополиний пух.

— У мене вже від них алергія, — каже дружина. — Хіба ж можна так линяти?!

Завершуються серіали XX століття.

Принц Данський розлучається зі своєю принцесою.